26. Ти не розумієш

– Ти не розумієш, він ріс… ріс… такий… оченята округлі, чорні… а допитливий! Все йому було цікаво, все! Чому сонце встає і заходить, чому в пустелях є оази, як Хубал може бачити і знати, що робиться на землі… розумієш?

Акзам, який сидів навпроти, здається, кивнув. Здається, бо інспектор Радиф бачив співрозмовника, наче крізь туман.

Дорогою з храму до управи, Радиф зайшов до кварталу вагантів, де, як і очікував, знайшов Акзама. Інспектору повідомляли, інокраєць постійно відвідує один із закладів. Нехай, зате знаємо, де знайти.

– Ходімо! – не сказати, що нестерпно, але переступити поріг Будинку Мрій Радиф себе змусив.

– Що, куди? – хлопець, подібно до багатьох завсідників, приходив до тями від історій у залі.

– За мною!

Отже, жреці виявили інтерес до скрині, та ще який. Поява Верховного говорила, що весь цей час він стояв неподалік і слухав розмову інспектора з Тагіром. Рядового інспектора про рядове вбивство. Виходить, не таке вже й рядове.

Інспекторським, життєвим чуттям, Радиф відчував – від справи тхне, навіть дуже.

Однак скриня була в управі. Хлопці вже намагалися відкрити її, але сталевому лому, кованому найкращим ковалем Бадията – однооким Хівастосом – просто не було за що зачепитися. Якщо кришка і існувала, невідомий майстер так постарався, що вона стала немов одним цілим з тілом... котейнера.

«Котейнер» –  так назвав загадкову скриню Акзам. Мабуть, у минулому житті вже стикався з ними. Може, з цього життя прийдуть і спогади, де взяти згаданий чіп-ключ?

Хоча, поклавши руку на серце, Радиф ще не вирішив, чи варто йому відкривати скриню, а відкривши, дізнаватися вміст. Бувають таємниці і секрети, яких простому інспектору краще не торкатися.

– Жамал, старий пройдисвіт, неси свого пійла! Тільки не того, що суєш інокрайцям під виглядом оманського. Неси найкращого, нерозведеного!

– Ображаєте, Радиф-ага, – Жамал – господар закладу – поквапився до їхнього столика. Руки стискали два запечатані глеки, в яких щось багатообіцяюче хлюпалося.

– Розумієш, – продовжив Радиф, звертаючись до Акзама. – Прийшов цей, з вагантів, який шукає дітей зі здібностями... вагантів, – спеціальним ножом Радиф намагався зірвати печатку із глека, нарешті, плюнув і просто відбив шийку. За спиною охнув Жамал.

Вміст, густий, червоний полився в глиняний кухоль.

– Він сказав – велика честь, він сказав – щастить батькам, що сплод... сплод... сплоди... важке слово не давалося, інспектор махнув рукою, розплескавши частину вмісту кухля, – у яких таке чадо!

Вічна спека зголоднілим хижаком накинулася на них, одразу за порогом Будинку Мрій. Акзам, мабуть, ще в полоні історії, налетів на інокрайця, який заходив до закладу.

Чорний маленький джин кружляв над плечем чужинця.

Побачивши створіння, Акзам завмер, немов зачарований кам'яними чарами.

– Це… це?.. – тремтливий кінчик пальця зовсім не чемно намагався ткнути у в’юнкого літуна.

– Джин, – буркнув інспектор.

Так, деякі мандрівники прибували до Бадията у супроводі маленьких слуг. Слуги були всі на одне "обличчя", якщо прийняти те, що у матової кулі може бути обличчя. Майже ідеальна форма порушувалася виїмкою з одного боку та величезним оком з чогось, дуже схожого на скло – на іншому. Іноді, але дуже рідко траплялися сріблясті джини. Спочатку жреці намагалися заборонити джинів, чомусь більше за інших уївшись саме у сріблястих, навіть подавали скарги катану, але потім якось заспокоїлися. Радиф не знав, навіщо чужинцям літаючи слуги, казали – охороняють господарів. Інспектор і у найсміливіших мріях не міг уявити, що міг протиставити маленький охоронець, скажімо, грабіжнику із тесаком. Але, якщо інокрайцям від цього спокійніше – то хай. Подейкували, за пустелею і ще далі, за морем, є ціла країна, де кожен мешканець має по джину.

– Джин, – Акзам ніби вперше чув це слово. – Я бачив джинів, там, – він махнув за спину, на заклад вагантів, – вони зовсім не схожі на це.

Радиф подумав і зробив висновок:

– Подрібнішали.

– Синку, мій синку... – інспектор знову приклався до кухля. Перевів погляд на Акзама. – Ти мене поважаєш?

Інокраєць щось пробурчав у відповідь.

– Коли він повернувся, із Хубал-Суфі, він був вже... інший, розумієш?

Судячи з бурмотіння у відповідь, Акзам розумів.

– Наче мій Малік, і не він. Я питав, він казав: «Тату, ти не зрозумієш». Я? Не зрозумію! Та я все зрозумію! Ти мене точно поважаєш?

А в управі виявилося, що загадкової скриньки там уже немає.

Прийшов чоловік із канцелярії катана – і забрав.

– Як, хто?! – допитував Радиф чергового. Інспектор ще не вирішив, засмучуватися йому, чи радіти. Вищі жреці, мертві пустельники, міські чиновники – від історії не просто пахло – за квартал смерділо, несло поганими звістками та неприємностями.

– Табріз-ефенді, – злякано відповів черговий, ніби був винен у пропажі скрині. – Я що? Він прийшов, він – влада, я й віддав.

Табріз обіймав посаду наїба – не остання людина у канцелярії катана.

Жреці, чиновники катана… Радиф трохи подумав і вирішив напитися. Ну а з горя чи радості вирішить у закладі.

– А потім його забрали, – спогади про сина приносили мало радості. – Тільки-но виповнилося двадцять п'ять, – вміст глечика полився в кухоль, а з нього – в горло. – Ні, ти не подумай, я розумію, милість Хубала і все таке. Він зараз у кращому зі світів… напевно… напевно… жоден не повернувся з Хубал-Суфі, щоб розповісти… чи так добре, що вони й не згадують земне життя та батьків, чи… – інспектор знову приклався до кухля.