22. Пошуки Мохтара зайняли залишок

Пошуки Мохтара зайняли залишок цього дня і ранок наступного, і треба такому статися, що знайшовся міський п'яниця в... управі, точніше в її підвальній частині, де тримали злочинців, які чекали на суд, але аж ніяк не порушників спокою.

Скрутившись на підстилці з сушеної трави, підтягнувши до живота ноги, Мохтар спокійно собі спав, не підозрюючи, що патрульні з ніг збилися в пошуках його худої персони.

– То він це, – Азіз-наглядач ніяковіючи чухав службовим батогом потилицю під чалмою, – сам проситься, буває. Тут його ніхто не займає, і годування, знову ж таки. Спочатку ми його ганяли, так він капості всілякі робив, щоб заарештували. Ну ми, це, щоб уникнути порушень громадського спокою і пускаємо… Він як виспиться, то взагалі мирний…

– Вставай! – Радиф пройшов у камеру і пхнув сплячого носком туфлі.

Акзам увійшов слідом і, не знайшовши де сісти, сперся на кам'яну стіну, навпроти маленького заґратованого вікна під стелею.

– Пішов ти!.. – крізь сон пробурмотів Мохтар та перекинувся на другий бік.

Тоді Радиф приклався під ребра сильніше.

– Зараз ти підеш!

– А? Чого? – одразу ж схопився п'яниця. – Нічого не знаю! Не був! Не бачив! Не міг!

– Чого не бачив? – також не знайшовши, де сісти, Радиф опустився навпочіпки перед лежачим. І відразу ж збагнув, що думка була не зовсім слушною. Запах від Мохтара йшов такий, що інспектор поспіхом відсунувся.

– Нічого не бачив! І взагалі, я весь час був тут, спитайте, хоч у… пан інспектор, — Мохтар нарешті продер очі й побачив хто перед ним. – Вас теж, того-цього, схопили? – витлумачив він присутність Радифа в камері по-своєму.

– Хай Хубал покарає тебе за такі думки! – Радиф відсунувся ще трохи.

– А це що за тип? – погляд п'яниці перейшов на Акзама. – Пика, того-цього, бандитська!

– На свою подивись! – одразу відповів інокраєць.

– Кілька днів тому, пригадуєш, ти приходив до управи скаржитися на маридів, – вирішив одразу перейти до справи інспектор, не вистачало ще, щоб парочка розв'язала тут суперечку.

– Приходив, – Мохтар сів, через що народив нову хвилю запахів, почав чухатися. – А чого, я свої, того-цього, права знаю! Нема такого закону, щоб мариди шлялися вулицями та лякали сумлінних городян. А якщо немає, виходить – не повинні! А раз шурхають і лякають, виходить, нехай варта, того-цього, пильнує! Тобто – робить свою роботу.

– Ти бачив марида два дні тому біля будинку купця Нурули?

– Мабуть, того-цього.

– І звідки він ішов?

– Кажу ж, я саме штани приспустив, а він іде, якраз з кінця вулиці, ну чи з початку, як подивитися. Там ще паркан Сагіта, теж знаєте, того, не маленький. Ну навіщо, Хубал свідок, чесним людям такі огорожі? А? Ви мені дайте відповідь?

– Точно, марид?

– А то я маридів не знаю! – Мохтар навіть сплеснув руками. – Ноги, тіло… і сморід…

– З ним був ще хтось? – запитав Акзам. Інспектор невдоволено глянув на інокрайця. Хлопець, схоже, не розуміє, його тут терплять виключно тому, що той вгадав з вогняною палицею... ну або через наказ суперінтенданта.

Але питання було правильним.

– З ним ще хтось був? – повторив Радиф.

– З ким!? – здивувався Мохтар.

Інспектор зітхнув.

– З маридом?

Мохтар почухав бороду – сплутану, всю в ковтунах, потім почухав груди, потім п'яту, потім стегно, потім праве плече, потім...

– Мохтар!

– А? Чого?

– Ну?

– Чого ну?

Довелося знову диханням утихомирювати себе.

– Поруч із маридом на вулиці хтось ще був?

– Та ні, це ж марид, хто у своєму розумі з ним поруч того-цього буде?

– Гаразд, – схоже, цього разу інспекторське чуття підвело Радифа. Він підвівся, обтрусив штани, махнув Акзаму, – пішли звідси.

– Потім на вулиці, так, було і багато, – продовжував розвивати думку Мохтар, – але, звісно, не поруч з маридом. Поряд ні, нікого!

– Потім? – Радиф повернувся на колишнє місце.

– Ну, так, потім. Я ж кажу, того, марид – страшний і сірка.

– Після марида хто був? – намагаючись стримати гнів, запитав інспектор.

– Багато хто, того-цього, — на щастя п'яниця не став чекати наступного питання готового вибухнути Радифа. – Ці, як їх – жреці бігли. Два сліпих у дорогих шатах, з вищих, і один зрячий – послушник із ними.

– Жреці? – про всяк випадок уточнив інспектор.

– Ну так, того-цього.

– Сліпі жреці Хубала Милостивого з вищих?

– Чого я, жерців не впізнаю! Бігли, наче за ними мариди, того-цього, гналися... хоча, може, й гналися... ні, не гналися, мариди ж попереду були! А ще пустельник з’явився, ось хто виродок, гірший за марида… хоча ні, марид, того-цього, гірший. Хитається і кульгає на ліву… ні, на праву… ні, все ж таки на ліву…

– Хто кульгає, марид?

– Ти чим слухав? – образився Мохтар, і навіть перестав чухатися. – Пустельник кульгав, а марид, того-цього, впав, наче мертвий. Ну, може, не мертвий, але впав і не дихає.

– Потім що було?

– А потім я втік!

Радиф перезирнувся з Акзамом, хоча б тому, що більше не було з ким переглядатися.

Жодних мертвих маридів на вулиці не знаходили.