21. Вітаємо, що хочете побачити цього разу

– Вітаємо, що хочете побачити цього разу?

Відразу після інспектора і того жахливого трупа, ноги принесли мене до знайомого кварталу, до знайомих дверей, у майже рідну кімнату. Цього разу, Айна була вільна, і мене одразу ж провели до неї.

Вдивляюсь у симпатичне личко, сподіваючись… власне, сподіваючись на що?

Впізнавання? Так, вона мене впізнала і привітала.

Скоріше, я сподівався на якесь інше почуття, відмінне від минулих. Може, що вона рада бачити, або хоча б що дівчині не гидко від моєї присутності.

Величезні очі, здається, не виражають нічого. Ні радості, ні огиди, лише якийсь світовий спокій. Ніби їй все одно. Хоча, чому ніби, може статися, їй справді байдуже. Скільки клієнтів щодня проходить через ваганта – п'ять, десять. А скільки за тиждень, місяць, рік?

– Айно... – вперше я звертався до неї не як до ваганта, а як до... дівчини, людини. Хоча, можливо, вона й не помітила різниці.

– Так? – чи здалося, чи в голосі проступив слабкий, але інтерес.

– Айно, я… – може, смерть торговця так подіяла на мене, може ще що, – я втратив пам'ять. Нічого не пам'ятаю, ні минулого, ні навіть свого імені, — давно хотів розповісти їй, шукав слушної нагоди запитати, ось, здається, знайшов. – Ваганти, ви ж якось влізаєте в голову. Можеш, не знаю… побачити… роздивитись хоч щось, будь-яку дрібницю!

Інтерес в очах дівчини зріс.

– Справді, нічого не пам'ятаєте?

Я похитав головою, але, усвідомивши, що цей жест означає інше, поквапливо кивнув. Дивно, але вона мене зрозуміла.

– Я… я не знаю… ніхто і ніколи… не просив… – мила складочка залягла між милими брівками. – Давайте ... спробуємо, – вона вказала на подушки.

***

Спустившись ще на один рівень серединних земель, компанія мандрівників опинилася в важкопрохідних місцях з такими вузькими коридорами, в яких, щоб розминутися, зустрічним доводилося втискатися в стіни. А в стінах цих коридорів було багато дверей. За вказівкою Сабіри, Джавад смикав то одну, то іншу, проте всі вони виявлялися замкнені.

– Любий Тагір, – з усією можливою поштивістю звернулася дівчина до жреця, – як так вийшло, що ці двері замкнені, і чи є можливість дізнатися, що за ними?

– Якщо Хубал Багатомудрий закрив доступ, отже на те його воля! – долинуло з каптура.

– Якщо дозволить моя пані, – без попиту (та дозволу) слово взяв оповідач. – За переказами, двері ці відчиняються виключно від чарівного погляду або слова, відомого лише посвяченим. Однак за давністю років кількість посвячених зменшилася, і багато слів загубилися або забулися.

– І що, немає жодної можливості дізнатися про те, що знаходиться з того боку?

– Одні кажуть, за дверима незліченні багатства – кімнати, зверху до низу наповнені виключно вухатими ґудзиками найчистішого пластику, інші кажуть – за ними давні знання, яких краще не торкатися і секрети, яких краще не дізнаватися.

– Вигадки! – зневажливо виплюнув жрець.

– Може вигадки, – погодився шаїр, – може – правда, а Хубал краще знає. Якщо дозволить моя пані, я маю одну історію, яка певним чином стосується замкнених дверей.

– Розкажи свою історію, – погодилася Сабіра.

У старі віки, давні часи жив у серединних землях рибалка на ім'я Халіфа, і був він бідніший за інших рибалок, можливо тому, що Хубал Щедрий не нагородив його достатньою часткою розуму, але – найголовніше – везінням, так необхідним в мистецтві лову риби.

В один із днів, вставши і помолившись, Халіфа вирішив піти випробувати удачу на занедбаний ставок, який знаходився в найдальших секторах серединних земель, тих самих, які сусідять із прихованими секторами, про які я вже мав задоволення розповідати. А, треба сказати, ставок не дарма був покинутий, бо мабуть – а Хубал краще знає – у давнину відбувалося на берегах його щось жахливе. Береги ті були покриті твердим, як залізо і слизьким, як лід древнім матеріалом, який не брали ні молоток, ні час. І варто було лише зазіватися і втратити пильність, як, послизнувшись, ти вже падав у чорні води. А впавши, жоден не вибирався, бо дно ставка опускалося набагато нижче серединних земель. Подейкували, до найглибших секторів, а то й нижче. Але найстрашніше – на березі ставка височіла жахлива споруда. Безліч сходів вели на верх до майданчика. Майданчика з містком без поручнів, не ширше за ліктя дорослої людини. На відміну від інших мостів, цей доходив лише до однієї третини ставка, де й обривався. Воістину, тільки жахливий розум міг створити таке місце. Кажуть, у давні часи на місток виводили злочинців, чия вина була вищою за всіляке милосердя, і скидали вниз. Більше їх не бачив ніхто, а що може бути страшніше за невідомість і забуття.

І ось, можете собі уявити, до яких меж дійшов розпач Халіфи, якщо він наважився піти порибалити в це місце.

Рухаючись до ставка і розмірковуючи про свою незавидну долю, раптово Халіфа почув голоси.

«Підійду послухаю, – вирішив рибалка, – гірше все одно не буде».

І він став підбиратися ближче, а коли зрозумів, хто це розмовляє, волосся заворушилось у нього під чалмою, а душа ледве не вилетіла з тіла. Халіфа відразу закрив ніс і рот руками, намагаючись утримати душу, але від цього стало важко дихати, тоді Халіфа, подумавши, звільнив одну ніздрю, розсудивши, що велика душа рибалки не пролізе через один маленький отвір, а якщо й пролізе, він встигне її схопити і запхати назад.

Отже, підкравшись ближче, Халифа побачив, що біля невеликого багаття сиділи й розмовляли не хто інший, як розбійники. І кожен похвалявся своїм молодецтвом перед побратимами.

– Я пограбував торговця, який ніс продавати на базар свої товари, – казав один. – Забрав усе, що було при ньому. Улов мій склала ціла коробка льодяників на паличці і два бублики, майже не горілих.

– Воістину, за великі гріхи нагородив мене Хубал Милостивий дурним братом! – сплеснув руками другий. – Потрібно було дочекатися, коли б торговець повертався, обтяжений не товарами, а ґудзиками й пограбувати!