19. Центральна кімната в будинку торговця

Центральна кімната в будинку торговця зовсім не те, що вона ж у будинку простого інспектора.

Різьблені ширми, різноманітні тумбочки та столики, м'яка тахта – все з дорогого дерева. У центрі красувався фонтан, а стіни та підлога були вкриті розкішними килимами.

На цих килимах, забруднюючи дорогу гімканську вовну, лежав торговець Сагіт. І він був мертвий.

Білий тюрбан розмотався, звалившись з голови і прим’явши такі рідкісні і дорогі пір'я птаха пав, що водиться в далекій Шаджрі, а ще в звіринці катана. Руда борода стирчала майже вертикально, у смерті Сагіт задер підборіддя. Крові не було, килими забруднили інші рідини – вмираючи торговець обмочився і – судячи з запаху – не тільки. Пара дірок з обпаленими краями чорніло в грудях Сагіта, а ще одна точно посередині чола. На килимах, які встеляли підлогу, чорніло ще кілька плям, покритих чимось на зразок висохлого слизу, а ще несло сіркою.

На думку відразу прийшли слова п'яниці Мохтара: «…маленькі ніжки, голова з гарбуз і – найголовніше – сіркою несе!»

Мариди? Тут?

Не те щоб Радиф не особливо вірив у нечистих, якщо Владика Світу створив маридів, отже на те була воля його. Просто… якби хтось привів марида йому в управу, чи він побачив на власні очі, тоді повірив…

– Нікого.

– Нікого, – повернулися патрульні, які оглядали будинок.

– Прокляття! – Радиф не встежив і ступив в одну з плям. Під засохлою кіркою виявився, справді слиз. Підошва потягла за собою прозорі нитки. Вилаявшись, інспектор витер туфлю об килим. Сильніше запахло сіркою. – Огляньте ще раз, і уважно, – розпорядився швидше за звичкою – досвідчені патрульні і так знали, що робити, сам же схилився над трупом.

Рани були точнісінькі, як у грудях пустельника.

Т-так, одна справа мертвий сірошкірий і зовсім інша…

– Ти щось можеш сказати? – обернувся до Акзама. – Чи теж хочеш пройтися, подивитися?

Судячи з погляду, думки інокрайця блукали далеко. Вперше бачить мертву людину? Згадав події із життя?

Інспектор придушив роздратування – от ще халепа на його голову!

– Акзам! – підвищив голос інспектор.

– А? – той відірвався від своїх думок.

– Я кажу, можеш сказати, чи згадав щось? – Радиф кивнув на тіло торговця.

– Мертвий, – Акзам знизав печами.

– Та що ти кажеш! – на який ляд він узагалі потягнув сюди з собою цього убогого. Може, тоді, вперше інокраєць просто вгадав з палицею, чи пощастило.

– Радиф-ага, – в кімнату просунулась чорноборода фізіономія Абдули, – ходімо, хлопці дещо відкопали.

Вони справді відкопали, коли встигли.

– Я це... йду... дивлюся – земля, отже, пухка, – патрульний доповідав Радифу обставини своєї знахідки. – Скрізь, отже, втоптана, а тут – пухка. Ну я й колупнув, а тут – ось.

«Ось» виявилося довгою скринею – у лікоть заввишки і не менше восьми ліктів завдовжки. І була вона – судячи з глибини ями – просто присипана землею біля коріння невисокої смоківниці у дворі мертвого Сагіта.

– Важка, – патрульний почухав груди. – І зачинена.

Радиф схилився над скринею, поряд сів Акзам.

Не зовсім звична, окрім довжини немає ні замка, ні ручок для перенесення. Радиф змахнув землю. Зверху, ближче до одного краю, за невеликим склом, світилося кілька вогників. Інспектор обережно наблизив руку – дивно, жар не відчувався, та й горіли вони рівномірно, не думаючи гаснути.

– Знаєш, що це? – подивився на Акзама, той якраз старанно дряпав нігтем бік, Радиф і собі дряпанув. Чудернацький матеріал: метал – не метал, дерево – не дерево. Наче м'який, але ніготь не залишив слідів.

– Це ... це ... – Акзам хмурився, явно в пошуках потрібного слова. – Це – контейнер.

– Ко-тейнер, – Радиф покатав в роті незнайоме слово. – Може, там звідки ти родом, це і називається котейнер, але ми – звичайні стражники кличемо це: скриня! І весь досвід мені підказує, що всередині таких скринь знаходяться якісь цінності, можливо ті, через які можуть вбити! – різко, навіть надто відповів інспектор.

– Або щось небезпечне.

Радиф випростався. Показуючи зневагу до слів чужинця, штовхнув скриню ногою.

– Дізнаємося, як відкриємо!

Акзам похитав головою.

– Ви його не відкриєте, принаймні без спеціального ключа.

– Ключ? Ти щось згадав?

Акзам знову похитав головою, що в нього означало заперечення – прокляті чужинці, ніяк не звикнеш!

– Ні, не те, що вас зацікавить. Це скоріше не спогад, а знання – без чіп-ключа такий контейнер не відкрити.

Ключ – зрозуміло, але який такий «чіп».

– Це ми ще подивимось! – він повернувся до патрульного. – Абдула!

– Чого? – давній амулет здоровань наблизив до обличчя, мало не цілуючи. Кольорові мотузки заплуталися у густій бороді. Друга рука судорожно креслила у повітрі якийсь знак. Про надмірну забобонність старшого патрульного в управі знали всі, і навіть посміювалися, за спиною. У вічі не наважувався ніхто.

– Не чого, а так, пане інспектор.

– Так, пане інспекторе, – бородач неохоче опустив амулет, – чого тепер?

– Відправ одного з хлопців до управи, хай візьме віз, та найширший. Для трупа та для скр… котейнера.