18. Поки ми чекали на подвір'ї

Поки ми чекали на подвір'ї, згадався сьогоднішній ранок, та й як забути.

Перший промінь протиснувся між щільно прикритими віконницями, щоб упертися мені в око. Ліве. Проклятий промінь будив мене щоранку, і щоранку я клявся, що завішу прокляте вікно, закладу, заб'ю щілину, хоча б тканиною від непотрібного мені тюрбану, ляжу спати головою в інший бік, і щовечора забував.

А вранці – знову промінь.

Але цього разу збудив мене не він. Скрип. Скрип двері кімнати, тихі кроки. Так підкрадаються злодії, чи вбивці, чи…

Тепле дівоче тіло ковзнуло до мене під ковдру. Я ще мало розумів спросоння, а коли зрозумів – руки, маленькі, дівочі, ніжні, теплі ручки вже пестили мене.

І не це найдивовижніше. З одягу на дівчині було… нічого не було. Я не встиг схаменутися, як слідом за руками в хід пішли губи.

Моя нічна сорочка виявилася задерта.

– Стривай, стривай... – той же промінь висвітлив темні очі, високі вилиці і пограв розпущеним рудим волоссям. – Лайла, ти – Лайла, – впізнав я служницю.

– Називайте, як хочете, пане, – пробурмотів низький, з хрипотою голос. – Я бачила, як ви дивилися на мене! – губи, руки, продовжували рухатися, от і моя власна сорочка полетіла на підлогу, за нею і легка ковдра.

«А як я дивився?» – дивно, але ця думка ніби протверезила мене.

Я ніби побачив себе збоку – лежу, в одних підштанках, які смішно відстовбурчуються спереду, з незнайомою голою дівчиною, яку не те що не знаю, але ім'я ледь згадав.

Дівчина відчула зміну мого настрою.

– Робіть зі мною все, що хочете! – зашепотіла у вухо. Начебто збуджуюче, але мені стало лоскотно.

– Грошей у мене не багато, – збрехав я, одночасно намагаючись остудити чи то її, чи себе.

Здається, Лайла образилася.

– Що ви таке?.. За кого ви мене!

І знову я побачив себе, нас збоку.

Занадто ненатурально, неприродно вона обурилася. Цікаво, запропонуй я їй зараз жменю місцевих ґудзиків, дві жмені. Взяла б? Або так само зображувала обурення.

Та що зі мною не так! Поруч прекрасна молода дівчина, вона хоче мене, не важливо чому, я теж хочу її… Ні, зрозумів, що не хочу, через пів хвилини відчув. Відчула й вона.

– Я вас чимось образила?

– Ні.

Дівчина зрозуміла мою відповідь по-своєму.

– Я знаю… мені розповідали, у чоловіків це буває, не хвилюйтесь, розслабтеся, я зараз…

– Лайло! – я підвищив голос, відсуваючись від неї та від променю.

– Так, – несміливо відповіла ранкова спокусниця.

– Тобі краще піти.

– Але... пане...

Жіночим чуттям, а може життєвим досвідом, вона зрозуміла – нічого не буде.

Зітхнувши, встала з ліжка.

Ранковий промінь почергово висвітлив ділянки прекрасного тіла: груди, спину, ноги, сідниці.

Немов відчувши мій погляд, вона деякий час покрутилася у світлі.

Кинула погляд через плече на мене.

Підняла, натягла через голову сорочку (виходить, таки прийшла в одязі) і, шарудячи босими п'ятами, випурхнула з кімнати.

А ми залишилися: я і промінь.

Дві думки крутилось у мене в голові.

«Що зі мною не так?»

І: «Треба буде ввечері не забути, завісити вікно».

У дверях з’явилася засмагла до чорноти фізіономія одного з патрульних.

– …ходімо, там таке…