14. О, Хубал – бог небес і місяця

– О, Хубал – бог небес і місяця, і зірок, що створив цей світ і привів нас до нього. Який не народив і не був народжений, і ніхто не може зрівнятися з тобою!

– … рівнятися з тобою, – слово в слово повторював інспектор, і так само синхронно, обидва провели долонями по обличчю вниз.

Я повторив ритуальний жест за ними, сподіваючись, що ніхто не помітив секундної затримки.

– Шукаю порятунку у Пана Світу, Владики небес, Того, що змушує небо тремтіти. Бережи від зла і всякого неналежного, від маридів, джинів і людей, що нашіптують заборонене.

– … нашіптують заборонене.

Щовечірня молитва. Я знав, що Хубалу належить молитися двічі на день – вранці на світанку й увечері, після заходу сонця, але… слова, які шепотів тлумач і які майже в унісон підхоплював за ним інспектор, слова вихваляння і звернення до бога, нічого не чіпали в моїй душі. Більше того, я не знав цих слів, ніби молився… вперше у житті.

Згадалася розмова інспектора та тлумача напередодні.

«Незнайомець, який пропонував пустельникам купити Хай-Хулуда, він не міг бути сам», – інспектор.

«Що ви маєте на увазі?» – тлумач.

«Мова пустельників, та сама, якій ви навчаєтеся з дитинства. Хтось мав перекладати покупцю», – інспектор.

«Ймовірно», – тлумач.

«І?» – інспектор.

«Що і?» – тлумач.

«Не клей дурня, ти зрозумів мене!» – інспектор.

«Сам не придурюйся! Якщо натякаєш на мене, то й скажи. Але це був не я, хочеш вір, хочеш ні, начхати. Хтось із тлумачів – так. Наша платня менша за твою, а ти, я думаю, не жируєш, тож якщо комусь запропонували підзаробити – на все воля Хубала. Чи знаю я, хто це був – ні, і допомагати тобі, дізнаючись, не стану!» – тлумач.

Замислившись, ледве встиг провести долонями по обличчю, і поспішно заворушив губами, наче молячись про себе.

– Немає бога, крім Хубала, вічно живого, сущого. Його не спіткають ні сон, ні дрімота. Йому належить все, що на небі, і все, що на землі. Йому відомо те, що було, і те, що буде. І, якщо когось і спіткає частка мудрості, то лише з волі його. Живе він у турботах про нас – недостойних. Хубал – великий і велич Його не має меж!

– … меж.

Неподалік юрмилися пустельники, зацікавлено спостерігаючи за нами. Напевно, вони не вперше бачили людей, які моляться... напевно бачив тих, що підносять молитву і я, але ось чи молився сам... чи здатна хвороба, яка позбавила мене пам'яті, стерти і слова звернення до бога?..

І знову думки пішли своїм ходом, згадалося моє сьогоднішнє відвідування Будинку Мрій. Відразу після сліпого жреця-цілителя я пішов до вагантів. Ноги самі принесли мене до різьблених дверей на вулиці оповідачів.

– Раді бачити вас, – служитель у балахоні зіткався з напівтемряви, і я знову не міг сказати, якої він статі.

– Я… можна мені до Айни?

Рука мовчки вказала на вузький коридор.

Вона сиділа в тій самій, а може, в іншій, але невідмінній від першої кімнати.

– Ви повернулися? – низький голос пробрав від маківки до п'ят, ніби торкнувшись чогось у душі, чогось із минулого, якого я не пам'ятав.

– Історія, минулого разу ви показували мені Сабіру, – не зрозуміло чому я відчував себе винним, ніби робив щось заборонене. – Можна ще, таке саме… схоже… з тих життів…

І знову вона посміхнулася одними кінчиками губ.

Біла ручка вказала на подушки.

– Я покажу вам історію, історію Фаїля-оповідача.

***

Фаїль-оповідач, крехтячи і віддихуючись, довго умощувався на невеликому піднесенні біля стіни. Позаду залишився довгий шлях дорогами серединних земель та численні зустрічі з людьми, які населяли ці землі. А серед зустрінутих були і селяни, що обробляють поля, сади та оранжереї, і пастухи, які вирощують худобу, а також ремісники. А серединні землі славилися своїми ремісниками: кравцями та шевцями, майстрами з пластикового лиття та ковалями, а також різьбярами по дорогоцінному дереву, яке також зростало тільки на серединних землях, і місця проростання якого, як і багато тут, належало високо народженим.

Тонкі руки Фаїля з довгими пальцями постійно поправляли підлогу дорожнього халата, огладжували сиву бороду, поправляли намотану на зразок золотарів одношарову чалму кольору фуксія; рослина, що дала назву кольору, росла тільки поруч із жерлом Тилізатора, яке й обслуговували шановні золотарі.

– Хвала Хубалу, шана та повага! І нехай наші молитви та помисли будуть звернені до Володаря Миру, того, хто створив усе оточуюче і розділив його на землі, і з усією мудрістю населив їх, щоб вітали і шанували недостойні створіння свого Володаря! – розрізав тишу його високий голос.

Півколом розташувалася решта мандрівників: могутній Джавад, сліпий Тагір, який так і не явив свого обличчя і мисливець на джинів Ясір, що нарешті наситився поживною маною.

– Воістину, сказання про перші покоління стали напученням для наступних, щоб бачила людина, які події відбулися з іншими, і повчалася, і щоб, вникаючи в перекази про минулі справи і людей, утримувалася від гріха. Хвала ж тому, хто зробив оповіді про давні часи уроками для поколінь наступних.

Сабіра розташувалася в центрі, втомлено відкинувшись на подушках, набитих синтопухом, який умілі ткачі отримували із суміші манни, пластику та ще кількох інгредієнтів, видобути які можна було тільки в покинутих секторах і промисел цей супроводжувався з багатьма труднощами. Носії кіклопи розташувалися віддалік, доїдаючи залишки манни, але їхні великі вуха, вкриті рідким чорним волоссям, раз у раз ворушилися, повертаючись у бік оповідача.

– Як і обіцяв, розповім про джинів, про те, що було і давно минуло, – шаїр покашляв, прочищаючи горло. – Як відомо, Хубал у мудрості своїй, крім іншого, створив людей та джинів, але ніколи не було між ними рівності, бо всім відомо – люди найулюбленіші із створінь Пана Світу. Тому обов'язок істинно віруючого знищувати джинів, докладаючи на те зусилля і шукаючи всілякі можливості. І ми майже досягли успіху у своїх діяннях, майже ... кількість джинів зменшувалася від гоцикла до гоцикла, поки, нарешті, здавалося люди повністю знищили підступних створінь. Але двадцять гоциклів тому щось сталося.