13. Пустельник був старий

Пустельник був старий.                                                                    

Складки на і без того зморшкуватому обличчі заглибилися, сіра шкіра набула кольору попелу, ніс же, як правило приплюснутий, навпаки, загострився. В усьому іншому, це був звичайний пустельник, майже невідмінний від родичів, що сиділи поруч, та й від трупа, що сірим мішком лежав недалеко.

Безгубий рот, схожий на ще одну зморшку, тільки глибшу, відкрився, народжуючи серію звуків. Найбільше мова пустельників була схожа на шелест вітру, що грає піском барханів. Скільки інспектор не прислухався, у суцільному шипінні не розрізнявся навіть натяк на паузу між словами.

– Син Піска дякує за те, що привезли тіло Сірого Тушкана. Син Піска каже, ми можемо залишитися і переночувати, – перевів шелест пустельника тлумач.

Ще б не дозволили – сонце майже пішло за обрій, нічна прохолода ще не прийшла, але Радиф знав – скоро доведеться діставати теплий овечий аббас, який дбайливо поклала Інджиля, збираючи чоловіка в недалеку, але дорогу.

– Тобто, вони не дуже засмучені смертю родича? – уточнив Радиф у тлумача.

Чиновник похитав головою, погоджуючись.                                                           

– Вождь сказав, що померлий був відступником і поніс заслужене покарання, дух пустелі покарав його.

– Запитай його, чи дух пустелі має ім'я?                                                          

Тлумач витяг губи трубочкою і зашипів. Іноді в шипінні чулося легке завивання, як на слух Радифа, не дуже схоже на плавне шипіння серошкірих, але пустельник, судячи з усього, зрозумів людину, бо почав шелестіти у відповідь, і навіть підняв сухі долоні з чотирма пальцями вгору, чи то закликаючи небо у свідки, чи підтверджуючи свої слова. Жест повторили ті що сиділи з боків і поки що мовчазні одноплемінники.

– Син Піска каже, на все воля духу.                                  

М-да, майже як у людей, тільки у нас – на все воля Хубала. За переказами, коли Пан Миру привів предків людей у цей світ, а пустельники вже жили тут, перші жреці намагалися прищепити сірошкірим справжню віру. Навіть воювали. Але потім зійшлися, що у Всебачущого безліч імен, чому б одним із них не бути: «дух пустелі».

– Запитай його, що робив Тушкан у місті?                           

Толмач знову зашипів.                                                                       

У відповідь шелест вождя звучав довше, ніж звичайно.                 

– Син Піска каже Сірий Тушкан був відступником. Син Піска каже, до племен прийшла людина, вона пропонувала багато скарбів, але натомість воліла заборонене. Людина хотіла, щоб пустельники спіймали для неї священного Хай-Хулуда. Син Піска знає, людина зверталася до багатьох племен, але жоден вождь не дав згоди. Хай-Хулуд – дитя пустелі і має залишитися в ній. На зорі часів, Хай-Хулуд був подарований предкам пустельників Творцем-всього-сущого, тоді вони могли вживати його, – перекладач затнувся, – меланж, і літати між зірками.

Радиф похитав головою, так, так, предки людей, судячи з міфів, теж літали між зірками. Але всі знають, зірки – це душі праведників, які Владика Хубал помістив на небо, щоби навіть уночі вони світили мандрівникам і вказували вірний шлях. Як можна літати між душами?

Радиф акуратно розмотав ганчірку, в яку була загорнута вогняна палиця, намагаючись не спрямовувати небезпечний кінець на присутніх, показав зброю.

– Спитай його, чи бачив він коли-небудь таке?                                  

Перекладач і пустельник знову зашипіли.                                            

– Син Піску каже людина, яка пропонувала спіймати Хай-Хулуда показував їм це, Син Піску каже – це страшна зброя. Людина пропонувала віддати їм її, обміняти на священного Хай-Хулуда, але Син Піску відмовився, та інші вожді племен відмовилися. Хай-Хулуд – дитя пустелі і має залишитися в ній. Але Син Піска думає, що Сірий Тушкан погодився, і дух пустелі покарав його.

Хай-Хулуд – черв'як, що живе в товщі пісків пустелі і по чутках ніколи не з'являється на поверхні. Але пустельники за якимись ознаками могли знаходити місця його мешкання. Проте навіщо комусь знадобився хробак? Все одно, поза пісками вони гинули.

– Запитай, чи може він описати людину, яка пропонувала їм цінності за черв'яка?

Шипіння і шелест у відповідь.                                                                 

– Син Піску, каже, не може, ви – люди – всі на одне обличчя.

– Хто б казав! – буркнув Радиф.                                                               

– Людина, що пропонувала їм зброю і цінності була висока, з рослинністю на обличчі, яка мала колір західного сонця, а тюрбан його був білий, а ще в ньому стирчали… – перекладач запнувся, – пір'я, так, так вони називають пір'я.

Радиф подумав, опис, звичайно, так собі, але на думку все-таки прийшов один знайомий – торговець Сагіт. Він був високий, рудобородий і останнім часом хизувався пучком пишного і дорогого пір'я птаха пав, який водився в далекій Шаджрі, а ще, за чутками, у звіринці катана.

Пустельник знову зашипів.                                                               

– Ще що-небудь? – переклав тлумач.                                                         

Радиф покивав головою.                                                                 

– Ні поки ні.