12. Старий мул, виділений у стайні управи

Старий мул, виділений у стайні управи таким же старим доглядачем Вакіл-беєм… тхнув. Та що там – від нього нещадно смерділо, хоча зараз, після півгодини їзди, запах трохи ослаб. Чи то вивітрився під західним сонцем пустелі, трохи розбавленим ще не прохолодним, але вже не обпікаючим вітерцем, чи він – інспектор Радиф – унюхався.

Інспектор скосив очі на толмача – чиновника канцелярії катана, який гойдався в сідлі схожого і, проте, відмінного мула. Схожість була в тому, що обидві тварини належали до одного виду – вуха, копита, морда. Відмінності були в усьому – в шкірі чиновницької тварини, що лисніла, в гриві, яку коротко обстригли і за допомогою крохмального слизу змусили стирчати, у хвості з вплетеними стрічками, і – найголовніше – в зубах. Радиф був упевнений, зуби мула тлумача жовті, без жодної цятки, рівні, зовсім не стерті.

Від чиновника погляд перемістився до третього члена компанії – Акзама.

– Що-о? Взяти з собою!                                                 

Інспектор Радиф стояв у кабінеті суперінтенданта Сахіба, вуха освіжувача під стелею ліниво ворушилися, ніяк не впливаючи на задуху в приміщенні, втім був ранок, і стіни ще зберегли залишки нічної прохолоди.

– Так, із собою! – голос начальства був твердий, погляд суворий а брови зсунуті.

– В ім'я Хубала Милостивого, навіщо? Він не інспектор, ні патрульний… та взагалі ніхто! А якщо й хтось, то не пам'ятає цього!

– Палицю, що плюється вогнем, він пам'ятає? Це, між іншим, із твоїх слів. А цією палицею, ну чи схожою, між іншим, убили пустельника!

– І?..                                                                                                    

– Може ще чогось згадає.                                                                       

– Чого, наприклад?                                                                                      

– Не знаю, чогось. Ти ж був на прийомі у Третього Радника, сам розумієш, справа може бути політичною. Тут не тільки твого хлопця без пам'яті, тут будь-кого притягай, хто хоч щось може знати, – дивно, але в голосі суперінтенданта почали прорізатися прохаючи нотки.

– Хлопець може не погодитися, – сам інспектор уже погодився, власне, його думки не надто й питали, але все ж таки.

– А ти зроби так, щоб він погодився, поїхав. До лікаря, наприклад, водив його?

– Я йому не нянька, – буркнув інспектор, – нехай сам ходить.

– Хлопець втратив пам'ять, за лікаря може і не подумати, а ти зводь, вияви, так би мовити, участь.

– Що ще, дупу йому підтерти? – не часто, але іноді Радиф дозволяв собі так розмовляти з начальством. Не часто, але іноді начальство дозволяло йому це.

– Треба буде – підітреш! – прохальні нотки поступилися місцем наказним.

Радифу нічого не залишалося, як вклонитися, виявляючи готовність виконати наказ.

Акзам тримався в сідлі непогано. Не так, як степовики Гімканії, своїми кривими ногами, що ніби вросли в крупи низькорослих, але витривалих гімканських поні з волохатими ногами. І не так, як сам Радиф; внутрішня, незвична частина стегон вже починала боліти, та й спину ломило, так що доводилося все частіше нахилятися до смердючої гриви, що звалялася лихими ковтунами.

«Та що ж Вакіл-бей за нелюд, не тільки не миє, а й не вичісує!»

Радиф подумав – і зрозумів, що не знає, а чи треба взагалі купати коней? Якщо потрібно, як часто? Так, життя в місті, оточеному пустелею, сите життя інспектора розслаблює. У Радифа ніколи не було коня, як і потреби в ньому – куди йому їхати з Бадията. А донести великі покупки з ринку завжди знайдеться з десяток охочих заробити та ще й надати послугу представнику влади. Кілька років тому, піддавшись на вмовляння Інджилі, Радиф купив лошака – уперту помісь шайтана та ослиці. Радиф витримав місяць, а в день, коли продав його, підніс подяку Хубалу.

Від справ минулого, думки знову повернулися до теперішнього, а саме до Акзама. Там, звідки хлопець родом, тому явно доводилося їздити верхи, може, не дуже часто, але доводилося.

Від Акзама погляд перемістився до четвертої тварини – пустельної манти без сідока. Не рахувати ж справді за наїзника труп пустельника, замотаний у сіру мішковину. Поруч з трупом гойдався на широкій спині загорнутий в ганчірку загадковий жезл, що плюється вогнем, – знаряддя вбивства.

А від убивства думки перескочили на стан справ у місті. Власне, після прийому у Третього Радника думки ні-ні, та поверталися до нього. Отже, світська влада, на чолі з катаном Абу-ль-Хасаном – нехай продовжаться світлі дні його – єдині мали стосунки з жителями пустелі. Ваганти, напевно, спали і бачили, як накласти руки на справи з пустельниками. Проте була ще третя сторона – жреці Пана Миру Хубала на чолі з Верховним.

Лікар був сліпий.                                                                      

Втім, як і всі жреці Наймилостивішого Хубала.                                

Повіки, колись притягнуті до щік суровими нитками, затягнулися за роки диким м'ясом, зрослися, так, що не розрізнити, де кінчається око, починається щока, а десь колись сіріли нитки.

– Розкажи ще раз свою історію, – а голос у сліпця був гучний, трубний, таким голосом військами командувати, а не сидіти у напівтемному храмі.

Акзам знову пустився у розповідь.                                                          

Радиф слухав його у пів вуха, чого не скажеш про присутніх – поруч зі жерцем-лікарем вмостився навпочіпки хлопчисько-учень. Зрячий, адже комусь треба описувати ознаки хвороби сліпому вчителю. Поки що зрячий. Коли хлопець досягне достатнього рівня майстерності та знань, очі «щасливчика» випалять жаром, і вже він слухатиме чергового молодого учня, який удосконалюючись, стане наближати своє занурення в царство вічної темряви.

Радиф подумав, а він наважився б на таке – дати засліпити себе, добровільно, ніколи не бачити більше сонця, неба, краси жінок. Так, жреці Хубала Милостивого мали величезну владу, але чи коштувала вона втраченого?