7. Ну? – Радиф стояв біля дверей

– Ну? – Радиф стояв біля дверей, спершись на стіну, розписану стіну гостьової кімнати заїжджого двору. Невідомий художник тут постарався на славу. Жовті бархани піднімалися з підлоги, щоб на рівні попереку перейти в блакить неба. Низка мант з поклажею і караванниками тяглася по протилежній стіні, від невисокої різьбленої шафки з поличками, до вікна з напіввідчиненими віконницями.

Акзам обережно, з побоюванням переступив поріг.

Посох, який плюється вогнем, тер, майже пік пахву Радифа, і неміцний бар'єр тканини був слабкою втіхою. Якщо посоху нічого не варто пропалити товсту стільницю, що йому до огрядного тіла немолодого інспектора. Палицю слід було віднести в управу, і якнайшвидше.

Дорогою від караван-сараю до управи було три заїжджих двори. Щоб не гаяти часу, Радиф вирішив відвідати їх усі, і треба ж – в останньому закладі шановного Бахруза-аги йому, тобто їм – пощастило. Акзама тут знали.

– Ну?

Акзам обережно, наче боявся наступити на змію, рухався кімнатою. Відкрив шафку – акуратним стосом лежав одяг: шальвари, довгі нижні сорочки, верхні шервані та теплий халат із добротної вовни. Все майже нове, не ношене, притаманне людині середнього достатку.

І кімната не дешева. Звичайно, не розкішні апартаменти, що займають нижній поверх Бахрузового закладу, де за чутками навіть басейн з фонтаном є, і не комірки з вузькими вікнами під дахом, а якраз посередині. Навіть ванна є і відхоже місце… наприкінці коридору.

Стрижена потилиця хлопчиська-служки, голови якого не торкнулася перша чалма, висунулася з-за дверей. Хлопчику було цікаво.

– Коли ти бачив його востаннє?

– А?

Хлопчик здригнувся і обернувся до інспектора.

– Кажу, коли бачив його? – Радиф вказав на постояльця.

– Ні, я не бачив. Напевно, заселявся без мене, – хлопцеві було і цікаво, і трохи страшнувато. Все вірно – із вартою краще мати менше справ.

– А хто міг бачити?

– Лайла, вона на поверсі в кімнатах прибирається, – хлопець подумав і навіщось додав, – новенька.

– Зараз працює?

– Ага.

– Клич.

Хлопчик втік. З коридору долинуло оглушливо: «Лайла!!»

– Ну, – інспектор знову звернувся до Акзама. – Згадав щось?

Той якраз відкрив масивну скриню під пузом найбільшої намальованої манти, на широкій спині якої, схрестивши ноги, поважно сидів погонич. Ніг тварини художник не зобразив, тож здавалося вона, ніби чарівний килим, парить над піском. Ліниво, наче справа стосувалася не його минулого, Акзам копався у нутрощах.

– Ні, ніби не моє…

У скрині щось брязнуло, і Акзам витяг на світ товстий гаманець. Мимоволі Радиф свиснув. На вигляд, навіть якщо всередині не надто цінні мідні іменські дводіркові гудзики, у перерахунку не менше тисячі Бадиятських чотиридіркових, ну а якщо там вухаті абісинські, то більше десяти. Йому за рік навіть за два стільки не заробити!

– Це?.. – Акзам хитав гаманець на руці.

– Це – гроші і, зважаючи на все, вони твої.

– Гм, гм, – від дверей пролунало покашлювання.

– Ось! – у коридорі нетерпляче стрибав хлопчик. – Лайла!

Інспектор глянув на дівчину. Висока, на голову вище за нього – інспектора, величезні, чи не на пів обличчя чорні очі в оточенні густих вій, трохи тонкуваті, але яскраво-червоні губи, вилиці, які, втім, не псували її, і густе руде волосся, забране в тугу косу. Приодягни, нафарбуй, цілком могла б зійти за благородну… хоча ні, не могла, тіло дівчини було помітно витягнуте, порівняно з короткими ногами. Деякі матусі, бажаючи дочкам кращого життя, свідомо йшли на це, розтягуючи хребет у дитини та хоч так наближаючи до зросту мешканців забороненого міста.

Очі часто моргали, перебігаючи від Акзама до інспектора.

– Ти прибиралась у цій кімнаті?

– Так, пане.

І голос, низький, трохи з хрипотою… щось у вигляді, в голосі служниці здалося знайомим Радифу… ні, не згадати, та й не до того зараз.

– Коли бачила його востаннє? – він показав на Акзама.

– Вчора, пане, після ранкової молитви. Він виходив із кімнати, а я йшла коридором.

– Він щось казав?

– Привітався.

– І все?

– Все, пане.

Радиф подивився на дівчинку одним зі своїх найлютіших поглядів. На підлеглих, та й злочинців діяло безвідмовно. Дівчина не відносилася ні до перших, ні до других, і погляд сковзнув з неї, немов вода з воскової таблички, не залишивши сліду.

– Джин, джин у нього був? – не те, щоб це було так важливо, але все ж таки.

– Ні, пане. Якщо й був, то я не бачила.

Радиф знову окинув поглядом кімнату – в поле зору ніякого джину не попалося, хоч живого, хоч мертвого. Хоча, Писання каже, після смерті джини знову перетворюються на дим з якого були створені.

– Ще щось можеш про нього сказати? – знову кивок на Акзама.

– Ні, пане.

М-так. Інспектор махнув рукою, відпускаючи дівчину. З поклоном та пішла, хлопчик і не думав іти, знову просунувши голову всередину.

Дивлячись на палаючи очі шибеника, інспектор вирішив дати пораду Акзаму:

– Гроші краще візьми із собою, залишиш унизу. У господаря заїжджого двору є скарбниця під охороною, для цінностей постояльців.