4. Радиф-ага, ти ж знаєш, я б ніколи

– Радиф-ага, ти ж знаєш, я б ніколи... – Тахір притискав пухкі руки до об'ємної груді, яка зараз часто здіймалася, звичайний рум'янець розплився по всьому щокатому обличчю, зробивши його схожим на помідор, який привозять до Бадияту з найближчого Варгану. – Радифе, ти ж знаєш, я б…

Хвилину тому Радиф розповів про мертвого пустельника і зараз дивився на Тахіра, чекаючи на пояснення.

– Радифе, сам подумай, навіщо мені вбивати сірошкірого. Скільки років ми знайомі, згадай, це я влаштував Габаса на гарне місце.

Все правильно – Тахір допоміг влаштуватися племіннику Радифа охоронцем при каравані.

– Добре, – Радиф, погоджуючись, мотнув головою , – як це, – він показав на жезл, – опинилося у тебе. І що це, в ім'я Хубала Всезнаючого таке.

Хоча, що таке, якраз зрозуміло – зброя, але чудна зброя, точно не пустельників. Крім того, що Радиф не чув про таке, сірошкіри серед всіх видів озброєння надавали перевагу кривому короткому ханджару і гострому шамшеру. Ну ще гарпунам, які використовували під час полювання на диких мант.

– Не знаю, – червона голова захиталася, але не сильно, бо декілька підборідь заважали рухам униз. Вчора я повертався від вагантів, було вже темно, Муфіз-сторож якраз почав стукати своєю стукалкою. Тут чую, стогне хтось. Спочатку я думав – людина, а коли схилився, щоб допомогти, місяць якраз вийшов з-за хмар, дивлюся – тьху мерзота сірошкіра.

– Тобто, коли ти знайшов його, пустельник був поранений та живий? – уточнив Радиф.

– Рани я не бачив, та й не придивлявся, а ось живим назвати його було важко. Останні подихи вже виходили з мерзенного тіла.

Радиф головою вказав на палицю, яка так і лежала, поряд з ним. Іноді на неї косилися всі.

– Валялася недалеко, – зрозумів натяк Тахір.

– І ти вирішив забрати її?

– А чого, пустельнику вона вже не потрібна, а на вигляд річ не те, щоб цінна, але чогось варта. Клянусь Хубалом Милостивим, клянуся всім, що свято, не далі як сьогодні, після полуденної спеки, я думав знести цю палицю в лавку Соттара, щоб він оцінив її і, може, дав кілька монет. Ну сам подумай, Радифе, якби це не так, став би я тримати її тут, у всіх на очах.

– І ти не знав, що воно таке?

– Клянусь! – руки піднялися до закопченої стелі зали, закликаючи її у свідкі.

Мертвого сірошкірого було зовсім не шкода, нема чого в місто до чесних людей потикатися! Але ось те, що з пустельниками вели справи люди з оточення правителя міста – катана, могло додати головного болю, а заразом і зменшити волосся на і без того небагатій на рослинність голові Радифа.

– Гаразд, – нарешті вирішив він, – а з вас, – він почергово глянув на кожного за столом, – колись хтось бачив таке? – рука обережно доторкнулася до палиці.

Компанія дружно закивала.

– Та ні.

– Перший раз.

– Схоже на зброю.

«Бути того не може!» – ледве стримався від уїдливого зауваження Радиф.

І, нарешті, він перевів погляд на Акзама, який, після зробленого з жезлом, стояв збоку Радифа, тихіше піску в безвітряну погоду.

– Ну? – запитав інспектор.

– Що ну, – здавалося, щиро не зрозумів Акзам.

– Що то за штука?

– Я… я вже думав. Я… я не знаю.

– Але ти щойно зробив їй дірку в столі!

– Я… я не знаю як. Я просто взяв, а далі руки самі тиснули і робили, ніби дивився збоку. Мабуть, у минулому житті я вправлявся з такими штуками, але зараз не пам'ятаю.

– А може, це ти й убив пустельника? – Радиф підпустив у голос суворості та загрозливих ноток.

– Може, – легко погодився Акзам. – Не пам'ятаю.