3. І спускається яскраве колесо в громі й блискавці

– І спускається яскраве колесо в громі й блискавці, і стає в ту ж мить у нічній пустелі світло, як вдень!

– Вах!

– Вах!

– Як вдень.

Заворожено хитали головами слухачі.

– І опускається воно на пісок, остуджений нічною прохолодою пісок, і розбігається вся живність, і розповзаються гади, а які не встигли – в ту ж мить згоряють живцем!

– Вах!

– Вах!

– Заживо.

Хитаються з подиву прикрашені світлими іменськими тюрбанами голови, а також сірими фердоуськими та жовтими гімканськими, і червоними, як кров, що носять у далекій Асінії.

І цокають язики.

– Вах!

Радиф із супутником уже деякий час стояли у дверях найбільшої – нижньої зали караван-сараю, і слухали історію, одну з тих історій, якими розважають один одного завсідники закладу Габіда-аги .

Судячи з зовнішності – старому халату і чорній бороді, волосся якої ще не торкнулася сивина, оповідачем був хтось із дрібних помічників. Може, навіть, це був його перший перехід через пустелю. Тим паче хлопець мало не надувався від значущості в колі шанувальників загадкових історій.

– А потім виходять із того колеса…

– Як із колеса можуть вийти? – запитав один із слухачів, коротка борода, підстрижена на південний манер, а також зелена феска з пензликом і розшитий жовтими квітами халат говорили про те, що прибув він або із Зухарського Халіфату, або з якогось міста-держави, що мов намисто на шиї красуні, прикрашали узбережжя Мармурового моря.

– А так, – злегка скривився, невдоволений, що його перервали, оповідач, – колесо величезне, що… що… цей караван-сарай, а може й більше!

– Вах!

– Вах!

– Більше.

Дружно висловили подив оточуючі.

Компанія шановних караван-баші уподобала найдальший, окремий різьблений столик червоного дерева – для почесних гостей. До розповіді молодого караванника вони не виявляли інтересу. Це і зрозуміло, коли рахунок проведених тобою караванів йде на десятки, чого тільки не побачиш і не наслухаєшся.

– І ось виходять із нього... мариди! – округлив очі оповідач.

– Вах!! – одностайний вигук був нагородою.

– Так вже й мариди? – знову подав голос скептик у фесці.

– Так, мариди! Все, як у Писанні: у кожного по чотири ноги і шкіра червона, бо сказано: «створив Хубал Владика Небес маридів з вогню підземного, що вічно горить у вмістищі душ грішників гарячому Зарторі». А з ротів тих маридів, коли розмовляють – вогонь вивергається. На цілий лікоть, а то й на два.

– Вах!

– Вах!

– Лікоть, а то й два.

– Як же вони між собою говорять? – не здавався гість з півдня.

– Чого? – оповідач так різко обернувся, та так, що ледве не впав у фонтан, біля низького бортика якого стояв.

– Ну, як на лікоть вогнем, як між собою? На два лікті стоять один від одного?

– Не подобається, не слухай! Я взагалі можу замовкнути!

Оточуючі тут же зацикали на володаря фески, і почали дружно заохочувати оповідача продовжити.

Радиф напружив зір – ага, за столом: Сайхан, Вованс, Тахір та Фахретдін. Інспектор мимоволі посміхнувся – його очі були такими ж гострими, як і в молодості, навіть гострішими, особливо вдаль. А ось близько гірше – букви розпливаються, читаючи звіти, доводиться витягати руку, відставляючи аркуші із каракулями підлеглих подалі.

Оповідача не довелося довго просити.

– Сам бачив! – він доторкнувся кінчиками пальців собі до очей, які продовжував витріщати, потім підняв долоні вгору. – І Хубал Всезнаючий тому свідок, а ще Ігор – мій побратим, який також не спав зі мною тієї ночі. Але найвірніша ознака маридів, знаєте яка?

– Роги?

– Руки з пазурами?

– Дії їхні мерзенні?

– Ні! – коли всі висловилися, урочисто продовжив оповідач. – Запах! – він зиркнув на гостя з півдня, але той, засвоївши урок, розважливо мовчав. – Так, запах! Сірка! Сіркою вогняного Зартора несло від них, а так як ми з Ігорем перебували з підвітряного боку, від маридського сморіду дихання наше відразу завмерло в грудях, і ми закашлялися, і сльози потекли з наших очей!

Махнувши Акзаму, Радиф почав рух до столика караван-баші.

– Далі, далі що було?

– А що далі, злякалися ми і втекли, і це було за два дні до того, як караван наш увійшов до Бадията.

– Тю!

– Все, чи що?

– Я думав!

Слухачі замахали руками та почали розходитися.

– Агов, а чого вам ще? – образився оповідач.

– Якби марид зжер когось, чи спалив...

– Тебе, чи дружка твого…

– Але як би я тоді опинився тут?

Проте слухачі вже почали розповзатися по великій залі караван-сараю, займаючи місця на подушках біля низьких столиків. Підкоряючись помахам рук, до клієнтів поспішили служителі закладу Габіда-аги, приймаючи замовлення.

– Чай.

– Плов.

– Що там баранець? Готовий уже?

В центрі, біля кахляного краю фонтану, що дарував прохолоду кімнаті, самотньо стояв і часто моргав нещодавній оповідач, якнайкраще ілюструючи мінливість слави та непостійність людської пошани.

Біля столика караван-баші, Радиф шанобливо схилився, але не надто низько. Звичайно, перед ним шановні караванники, але й він – інспектор міської варти – не остання людина у Бадияті.

Сайхан – найстарший у компанії вказав на подушки навпроти. Радиф акуратно і поважно опустився. Тут же слуга поставив перед інспектором чашечку і наповнив її ароматним чаєм з довгоносого далла.

Акзаму ні сісти, ні чаю не запропонували.

Якийсь час сиділи мовчки, віддаючи належне напою. Молодості властиво відразу заводити розмови про справи, накидаючись на них, як на необ’їждженого скакуна, хвацько, з присвистом; і випробовуючи удачу, з ризиком закінчувати почате. Людям поважним властиві розсудливість, довгі роздуми і неквапливість суджень, бо всім відомо, що рідше зустрічається річ, то вона цінніша.

– З чим завітав? – нарешті, сказав Вованс, мабуть, на загальну думку, другий за старшинством в їх компанії. Незважаючи на вік, кучерява борода караванника ще зберегла достатню кількість чорних, як безмісячна Бадиятська ніч волосків, через що він виглядав наймолодшим серед караван-баші.