2. Яблука, яблука, солодкі, як губи красуні

– Яблука, яблука, солодкі, як губи красуні, терпкі, як старе вино, тверді, як слово чоловіка!

По дорозі від управи до караван-сараю Габіда, де зазвичай зупинялися караванники, що вели до Бадията чужинців, Радиф збирався ще раз і з усіма подробицями розпитати Акзама про обставини його справи. Але, на все воля Хубала – володар світу розпорядився інакше, труп пустельника ліг на дорозі з намірів бідного інспектора міської варти.

– Хустки! Хустки! Шийні та головні, носові та поясні, ніжні, як руки матері, міцні, як шкура манти, з Адна та Фердоуса, з Найма та Мави.

Тепер від мертвого пустельника найкоротший шлях до караван-сараю йшов через базарну площу, з ранку жваву, доки сонце не зайшло на середину, і нестерпна спека не залила тягучим жаром вулиці та провулки Бадията.

Зовні торговці зазвичай виставляли найбільш строкатий товар, який приваблює погляд. Розписні блюда з Ахдада, з Хорива і навіть із самого Піньїна. Блискучі мідні глеки з Душара, тюки переливчастої парчі з Аль-Хайяма.

– Отже, що пам'ятаєш? – у відсутності начальства та «доброзичливців», які любили бігати до суперінтенданта із завидною постійністю, доповідаючи про всі прорахунки товаришів по службі, Радиф вирішив відкинути шанобливе звернення до чужинця. Зрештою незрозуміло, що він за птах, може взагалі втік до Бадията, ховаючись від рук правосуддя у своїй країні. У країні, де мають за звичай наносити рани розпеченим прутом.

– Млинці. Здобні, тоненькі млинці. Не встигнеш донести до рота, тане в руках!

Радіф скривився, мало того, що йому доводилося підвищувати голос, так ще крики закликальників, здавалося, проникали крізь вуха глибоко в голову, мов тупе долото, впиваючись у саму черепну коробку. Вони довбили, довбили, як каменотеси довбуть м’який вапняк, в надії обтесати простого перехожого до вдячного покупця.

Чужака ж, схоже, крики хвилювали мало. Перед тим як відповісти, він почухав маківку – сонце вже починало припікати, і Акзам робив це все частіше.

«Треба б йому на голову чогось придумати, — подумав Радиф, і тут же обсмикнув себе. – Я йому не нянька!»

– Вже казав, худому в управі і тобі – нічого, – нарешті, припинив чесатись хлопець.

– Але управу ти упізнав, чи доводилося бувати там? – зачепився за слова Акзама інспектор.

Високий лоб пішов складками, показуючи щире бажання допомогти.

– Я… я не пам'ятаю.

Головна небезпека на ринку – лавка з килимами Кадима. Чого там тільки не було: від маленьких килимків з простеньким орнаментом, до величезних, на всю стіну гобеленів з побутовими сценами чи історичними подіями. Наскільки знав Радиф, рідкісний перехожий, який необережно зацікавився товарами Кадима, мав щастя піти від нього без покупки.

– Горіхи! Смажені, смачні горіхи! З медом, з сиропом, з кунжутом, почнеш – не відірвешся. Горіхи!

У закликальників майже вийшло, Радифу раптом і зараз захотілося медових горішків, а ще солодкої кунафи, і пахлави, і млинців, тонких і ніжних, як шкіра немовляти, що робить у своїй пекарні Латіф-кухар за найближчим кутом.

Радиф похитав головою, відганяючи зайві думки, глянув на супутника. Звичайно, читати по обличчях інокрайців – те ще заняття, але начебто розгублений.

– Хоч щось ти пам'ятаєш? – це питання Радиф вже ставив у кабінеті суперінтенданта, але тут така справа, що доведеться його озвучити ще не раз. До того ж у присутності начальства голос інспектора звучав дещо інакше, а тут можна й не церемонитися. Радифу не подобалося доручення Сахіба, але головне – йому не подобався чужинець. Заради справедливості, йому взагалі не подобалися інокрайці, що наповнювали Бадият з караванами, а останніх – караванів, ставало все більше, а з ними і чужинців. Дивна справа – від прибульців залежав добробут міста, отже і його – інспектора – добробут, але не любив він їх, і все. І Радиф навіть знав чому…

– ...це – сонце, – замислившись, Радиф пропустив початок відповіді Акзама, – це – ринок, – худа і зовсім не засмагла рука вказала за дахи будинків, – місто. Я знаю все, що оточує мене: вулиця, лавки, двері, я пам'ятаю назви речей і як користуватись ними, я знаю, що знаходжусь у місті Бадият. Але я не пам'ятаю, як опинився тут і чи давно я перебуваю в ньому. Може статися – жив усе життя, а може прийшов із останнім караваном. Я знаю, що таке караван, але не пам'ятаю чи подорожував із ним і, якщо подорожував, як давно це було. Ти вже знаєш, я не пам'ятаю свого імені, а також імен рідних та близьких, як і те, чи є вони в мене. Може статися, я щасливий володар безлічі дружин і ще більшої кількості дітей, а може – один у цьому світі, і не буде кому сумувати про моє зникнення. Я не знаю, чи значущий я і заможний, чи безрідний і бідний. Може я ховаюсь від когось, – чужинець ніби прочитав думки Радифа, – якщо так, цього я теж не пам'ятаю.

– Але хоч щось, якійсь крихти ти пам'ятаєш? – вони майже минули ринок, тож, ставлячи запитання, вже не доводилося напружуватися.

– Сонце, вулиця, двері...

– Добре, яка подія остання залишилася в пам'яті? Лавка Нурули, який знайшов тебе, якось ти потрапив туди? – відповіді Акзама потроху починали дратувати.

Рука знову зашкребла потилицю, а лоб пішов складками.

Чужак похитав головою.

Радиф майже зрадів – згадав! Але тут же прийшло на думку, що у чужинців цей жест означає заперечення.

– Гаразд, пішли, – голоси горлопанів-закликальників віддалилися, щоб поступитися місцем крикам, а головне – запаху мант і коней, що свідчили про близькість караван-сараю.