1. Пустельник був мертвий.

Пустельник був мертвий.

Маленьке тільце, замотане в саван сірої тканини аббаса, в смерті прийняло позу людського зародка.

Зігнуті ноги підтягнуті до грудей, схожі на пташині лапки долоні обіймають худі коліна, обличчя сховано між тими ж колінами.

Радиф подумав, що уявлення немає у яких позах народжуються діти пустелі… «Якими ми прийшли, такими і підемо звідси…» – спав на думку рядок завченого в роки перебування в медресе вірша. Треба ж, ім'я поета, як і рядки-сусіди стерлися з пам'яті, а цей вискочив, знайшовся, мов пропажа, про яку ти й думати забув за давністю років.

– Вечірній патруль Абдули знайшов його тут, – молодший інспектор Насир тупцював та часто моргав, усім своїм виглядом, від шкіряних сандалів до сірої службової чалми, виказуючи провину і розгубленість, наче вибачався у смерті мешканця пустелі. – Вони вже додому збиралися, зайшли в провулок, а тут... – Насир знизав плечима. – Незрозуміло, що йому потрібно було у Бадияті, – помічник мав на увазі, звичайно, не патруль, а мертвого пустельника. – Ану пішли звідси! – прикрикнув він на вічних вуличних босяків, які почали підбиратися до тіла.

Радиф подивився на сонце, чий сліпучий край показав краєчок з-за міської стіни. А день так починався… хоча, Хубал Милостивий свідок – погано починався.

– Радиф-ага, до мене!

Радиф та інші в управі здригнулися. Хоча минуло вже достатньо часу, все одно вони не могли звикнути до новомодної штуки суперінтенданта Сахіба.

Начальник встановив її минулого місяця, в абрилі, славному святом Останнього Сходження та вітрами хамасинами, що безперервно дули зі сторони Верганського нагір'я, вгризаючись у північну стіну Бадията, мов ворог у неприступний редут. Вітри народжували в порожнечах, виїдених пісками, мурів стони та виття, мов тисячі душ грішників одночасно покинули підземний Зартор, вирішивши поплакати про своє життя на міській стіні.

– Так, Сахіб-ефенді, – буркнув Радиф, хоча відповіді від нього не очікувалося. Начальник, можливо, вже відставив мідну трубку, в яку прокричав наказ.

Жовті, подекуди вже вкриті зеленню оксидів труби розходилися по всій будівлі, навіть до камер у підвалі, а одна, найбільша, розрослася в центрі стелі гігантською квіткою, або тазом без дна – у кого яка уява. Коли суперінтендант Сахіб говорив у свою штуку, здригалися всі, включаючи запеклих злочинців. Здавалося Хубал Всебачущий (нехай буде славний на віки-віків), особисто виявляє божественну волю у вигляді крику зі стелі.

Вони щойно завершили всією управою належну ранкову молитву, і Радіф з нетерпінням чекав чашечки ароматного кофе, зерна якого вирощували у далекій і незбагненній Асинії. Там, за чутками, люди ходять догори ногами, мають по три руки й ноги, а замість Господа Миру Хубала поклоняються дошкам із намальованими на них людськими обличчями. Купці привозили чорні, мов грішна душа, і ароматні, мов дівоча шкіра, зерна у щільних мішках з непромокальної тканини, аби жодний подих божественного аромату не вирвався назовні, зіпсувавши смак майбутнього напою. Отець Радіфа - достошановний Селімхан аль-Тавіл (хай його душа спочиває у прохолодних палацах небесного раю), говорив, що за його молодості зерна продавалися на вагу золота. Нині, коли каравани прибувають майже щоденно, ціна чорної "манни" помітно впала, аж так, що навіть Радіф – рядовий інспектор, міг дозволити собі чашечку… одну на день.

Тим більше, час, проведений з напоєм, був для Радифа особливо ціннім.

Біля дверей кабінету суперінтенданта Радиф на мить затримався, оправив підлогу форменого синього шервані, статутно заправив край чалми за вухо, після чого, постукавши, увійшов.

– Так, Сахіб, – на порозі він склав долоні перед грудьми і злегка схилив голову, хоча статут наказував шанобливий уклін.

– Проходь!

Двоє стражників патруля у овечих безрукавках хутром назовні – вночі на вулицях Бадията досить прохолодно – перевернули труп. На Радифа, а заразом на Насира і на всіх присутніх дивилися блакитні, як небо над містом, очі пустельника. Зазвичай примружені до щілин, у смерті вони широко розкрилися наче зберігши подив і зневіру останніх хвилин життя. В іншому це виявився звичайний пустельник – сплющений широкий ніс, безгубий маленький рот і сіра в складках, наче зморщена шкіра. Для Радифа, як й інших, вони всі були на одне обличчя. Потворне обличчя, бо ніхто, навіть із найбільшою фантазією не назвав би пустельників гарними. Хоча, Радиф чув, у борделях червоного кварталу працювало кілька самок-пустельників і особливого складу шанувальники викладали за них…. Інспектор похитав головою. Про що він думає!

– Проходь, Радифе, – худа рука суперінтенданта вказала на центр кабінету, якраз на квітчастий килим ручної роботи з далекої Гімканії, який прикрашав підлогу. Килим Сахіб привіз зі своєї позаминулої подорожі на південь до родичів, і з того часу виклик до кабінету начальства іменувався не інакше, як «на килим».

І не думаючи вдруге кланятися, Радіф пройшов повз двері, опинившись якраз під тихо шелестячими вухами освіжувача – результату минулорічної поїздки начальства на південь. Якимись хитрими важелями та ременями освіжувач був з'єднаний з вітряком на даху управи, і в вітряні дні дарував прохолоду тому, хто стояв на килимі під ним. Треба визнати, непогана річ, адже піт – частий супутник підлеглого в кабінетах начальства.

З теперішньої подорожі на південь, Сахіб привіз мідні труби, в які кричав... Вся управа з жахом і цікавістю чекала наступної поїздки. Навіть ставки робилися.

– Ось, – від килима долоня керівника перемістилася до відвідувача, що сидів у плетеному кріслі збоку столу суперінтенданта.

Радиф одразу помітив його. На вигляд, типовий інокраєць – світла шкіра, одяг, наскільки дорогий, настільки ж і непрактичний у сухому та гарячому повітрі Бадията, трохи гордовитий погляд… хоча ні, погляд у цього був… розгублений чи що.

«Може, пограбували», – подумав Радиф.