Повернення Короля Тіней 23

Клаус ривком увірвався в номер, важко дихаючи, і одразу зрозумів, що там порожньо. Тиша вдарила по ньому сильніше, ніж будь-який звук: ліжка були зім’яті, речі розкидані, двері прочинені так, ніби їх покидали в поспіху, і в цій порожнечі не було жодного сліду Аврори чи Вілла. На мить він завмер, стискаючи щелепи, а потім холодна думка пробилася крізь втому — вони пішли його шукати, а значить, неминуче зустрілися з Маргарет і Деніелом.

Його пальці мимоволі стиснули край столу, аж дерево скрипнуло, і в грудях піднявся важкий, липкий страх, який він не дозволив собі озвучити навіть подумки. Клаус різко розвернувся, підбіг до ліжка, де під дошками сховав свій меч, витягнув його одним рухом і відчув знайому вагу сталі, яка зараз здавалася єдиною реальною річчю у світі, що розвалювався навколо нього. Він не вагався більше ні секунди.

Дощ одразу накрив його, як стіна, холодний і важкий. Клаус біг так, ніби саме повітря переслідувало його, в голові безперервно крутилася одна думка, яка ставала все голоснішою з кожним ударом дощу: він може не встигнути, він уже запізнюється, і якщо він запізниться ще хоч на хвилину — все закінчиться.

Коли попереду виринули темні силуети цвинтарних воріт, Клаус уже майже не відчував ні рук, ні ніг, лише глухий пульс у скронях і шум дощу, який здавався частиною самого світу. І раптом крізь завісу води він побачив спалахи світла — короткі, різкі, магічні, що розривали темряву, як блискавки без грому, і в ту ж мить зрозумів: бій уже почався. Він не зупинився ні на секунду і рвонув уперед між могилами, ковзаючи по мокрій траві, обходячи надгробки, поки звуки битви ставали дедалі чіткішими — вибухи магії, крики, металеві удари, і в цьому хаосі він нарешті побачив поле бою біля склепу.

На землі нерухомо лежав Деніел, його тіло розкинуте серед мокрого каміння, поруч — уламки пістолета, який уже не мав значення. Аврора і Вілл трималися з останніх сил, їхні магічні щити мерехтіли, тріскали, розсипалися під новими ударами Маргарет, яка стояла навпроти них, розлючена , і закидала простір навколо темними хвилями сили.

Клаус на мить завмер, оцінюючи хаос, і розуміючи, що напряму втрутитися — означає втратити все одразу, і тоді його погляд зачепився за план, який народився швидше інстинктом, ніж думкою. Він різко відступив у тінь статуї, сховався за холодним каменем і дістав одну зі своїх імпровізованих пляшок, всередині якої ще жеврів слабкий вогник від лампи, що дивом не згас у дощі. Його руки тремтіли, але він змусив себе діяти швидко і точно: він підпалив клаптик тканини, закріплений на горлечку, і відчув, як час ніби стискається до кількох секунд, поки вогонь повзе гнітом угору. Клаус видихнув, прицілився крізь дощ і різко жбурнув пляшку в бік Маргарет.

 Маргарет не очікувала удару з боку й різко відступила, її одяг спалахнув, і вона закричала від болю й люті, намагаючись збити вогонь магією і дощем, який падав надто повільно, щоб одразу все загасити. Ці кілька секунд хаосу були всім, що потрібно Клаусу. Він вибіг зі свого укриття і рвонув уперед, ковзаючи по мокрій землі, майже падаючи, але не зупиняючись ні на мить, опинився біля Вілла та Аврори, які навіть не встигли одразу відреагувати на його появу. Вілл першим зрозумів, що сталося, і крізь шум бою крикнув йому, щоб той не втрачав часу.

— Клаус! — хрипко вигукнув він. — Спробуй відчинити склеп! Забери гримуар! Ми її тут стримаємо!

Аврора, важко дихаючи, лише кивнула, тримаючи останній бар’єр, який тріщав під новими хвилями магії Маргарет. Клаус на секунду зустрівся з їхніми поглядами, коротко кивнув, стискаючи меч ще сильніше, і, не витрачаючи жодного слова, розвернувся і побіг до склепу, поки за його спиною продовжувався бій, у якому кожна секунда могла стати останньою для них усіх.

— У мене не виходить! — крикнув Клаус, відчуваючи, як руки тремтять, а замок склепу ніби не реагує ні на силу, ні на спроби відкрити його магією.

— Давай! — одночасно різко вигукнули Аврора і Вілл, не відводячи погляду від Маргарет. — Ти мусиш! Бо ми всі помремо!

Клаус зціпив зуби, ще раз провів руками по холодному каменю, і раптом його погляд зачепився за ледь помітний символ внизу, майже стертий, прихований у тріщині. Він завмер на частку секунди, а потім різко натиснув на нього. Камінь відгукнувся глухим клацанням. Двері склепу повільно, важко піддалися й почали відкриватися, випускаючи назовні холодне повітря, яке ніби не належало цьому світу. Клаус різко забіг в склеп і взяв гримуар в руки хотів тікати аби сховати його. В ту ж мить бій зупинився.

Маргарет різко завмерла, а потім повільно повернула голову. На її обличчі розтягнулася усмішка — широка, неприродна, майже божевільна.

— Молодці… — прошепотіла вона, а потім голосно розсміялася. — Ахахахаха… молодці… тепер усе вийде.

Клаус, Аврора і Вілл на мить завмерли, не розуміючи, що відбувається. Напруга стала майже нестерпною, ніби повітря саме згусло. Клаус стояв за склепом позаду, тримаючи гримуар у руках. Аврора й Вілл залишилися в бойових позах, але навіть вони відчули — це ще не кінець, а лише початок чогось гіршого.

Маргарет повільно підняла руку і промовила закляття:

«Vel’tharion moren za’khal,

Ish velkura thas en’driel,

Noktar ven shai’ul,

Kharaz elun thir velmora…»

Гримуар у руках Клауса різко здригнувся.