Корона Темряви 14

Через кілька годин Вілл усе ж змусив себе вийти з кімнати. Після того, що сталося, світ навколо ніби змінився. Коридори Містеріуму більше не здавалися просто тихими — тепер у кожній тиші ховалися чужі думки. Вони шепотіли, ковзали по свідомості, вривалися без дозволу. Вілл ішов швидко, опустивши погляд. Він уже навчився частково відгороджуватись від голосів, але це вимагало постійної концентрації, голова все одно гуділа. Біля високих дверей радницького залу його вже чекала служниця.

— Лорде Вілле, Заріна чекає на вас.

Вілл мовчки кивнув і штовхнув двері. Кабінет був напівтемний. Високі вікна пропускали холодне вечірнє світло, а вздовж стін стояли полиці зі старими сувоями та книгами. Посеред кімнати — великий стіл, завалений документами й картами. Заріна стояла біля вікна.

— Нарешті, — спокійно сказала вона, навіть не обертаючись. — Я вже почала думати, що ти знову пропадеш у бібліотеці.

Вілл мовчки сів у крісло навпроти столу. Заріна обернулась до нього й уважно завмерла на мить.

— Ти виглядаєш виснаженим.

"Щось у ньому змінилось…""Погляд став холодніший." "Невже сила вже почала прокидатись?.."

Вілл ледь помітно звузив очі — Отже… це працює навіть зараз. — подумав він.

Заріна сіла навпроти нього.

— Я хотіла поговорити про майбутнє. Про твоє місце тут.

Вона говорила рівно, спокійно, майже по-материнськи:

— Незабаром тобі доведеться взяти на себе набагато більше відповідальності. Містеріум — це не лише магія чи влада. Це політика. Союзи. Контроль. Баланс між кланами.

"Ти ще занадто молодий, щоб зрозуміти, у що втягнутий…"

"Але твоя сила нам необхідна."

— Я допоможу тобі освоїтись, — продовжила вона. — Ти не залишишся сам. Я буду поруч і контролюватиму основні процеси, поки ти звикатимеш до ролі правителя.

"Ти станеш символом."

"А керувати буду я."

Вілл сидів абсолютно нерухомо його пальці повільно стиснули підлокітник крісла.

— Народ повинен бачити у тобі спадкоємця, — говорила Заріна. — Сильного. Мудрого. Того, хто зможе врятувати наш світ.

"Навіть якщо доведеться спалити людський світ дотла."

Вілл різко підняв погляд а у грудях щось смикнулося.

— Що ви маєте на увазі під “врятувати”? — тихо спитав він.

Заріна спокійно усміхнулась.

— Те, що я сказала. Наш світ слабшає. Межа між світами руйнується. Нам потрібен сильний правитель.

"А люди — лише проблема."

"Якби не вони, усе було б простіше."

"Аврора теж зрозуміє це з часом."

Вілл відчув, як усередині починає закипати щось темне перед очима промайнули Клаус Аврора людський світ - його  дім.

І тоді Заріна подумала ще дещо.

"Твій батько теж був занадто слабким."

У кімнаті стало дуже тихо Вілл повільно підвівся.

— Що ви сказали?.. — голос прозвучав неприродньо спокійно.

Заріна трохи насупилась.

— Я нічого—

Вілл раптом схопив її за зап’ястя. Заріна навіть не встигла зреагувати ,її очі миттєво потемніли, тіло різко сіпнулося — і вона завмерла, ніби маріонетка, у якої обрізали нитки. З куточка її ока тонкою смугою потекла кров. Вілл теж здригнувся - темрява в його голові вибухнула. Кімната зникла. Він падав крізь чужі спогади. Уривки голосів. Обличчя. Війна. Вогонь. А потім усе стало чітким.

Сонячний день, містеріум… але інший. Молода Заріна сміялася, сидячи за столом разом із двома людьми з Деніелом і Маргарет. Молодими. Майже такими самими, як зараз Вілл, Клаус і Аврора. У них ще не було того темрявого погляду. Вони здавалися… нормальними.

— Ви серйозно збираєтесь і далі ховати артефакт у лісі? — зі сміхом спитала Маргарет.

— Це найбезпечніше місце, — відповіла Заріна.

— Батько Вілла нікому не дозволить використати його, — сказав Деніел із легкою усмішкою.

Але щось у його погляді вже тоді було неправильним. Маргарет нахилилась ближче.

— А де саме сховане джерело? Ми ж союзники.

Заріна вагалась лише секунду а потім назвала місце і в ту ж мить у пам’яті все розірвалося. Кров. Полум’я. Крики. Ті самі люди — уже зовсім інші. Мертві тіла. Маленький Вілл на руках у матері. Його батько, який намагається стримати магію Деніела. І Заріна…стоїть посеред хаосу й дивиться на все це з жахом.

"Це я…"

"Я їм допомогла…"

"Я винна…"

Спогади ставали дедалі хаотичнішими ,Вілл шукав далі. Його очі в реальному світі повністю почорніли. Заріна тремтіла у нього в руках, непритомна, а з її носа вже текла кров але Вілл майже не помічав цього. Він чув лише голоси, бачив уламки правди.

Розірвавши зв’язок зі свідомістю Заріни, вона вже хотіла покликати вартових, але Вілл усміхнувся й сказав: