Перші тріщини 8

Йдучи вуличками міста, вони мовчали, очевидно, досі переживаючи зніяковілу сцену в будиночку. Дійшовши до цілительні, вони зайшли всередину. У ніс вдарив запах різноманітних трав, що було зовсім незвично для людських лікарень. Повз них метушилися ельфійки, вдягнені у білі обталені сукні та чепчики, з-під яких визирали гострі вуха. У коридорах стояли скалічені ельфи на милицях. Друзі завмерли як укопані посеред холу цілительні, не знаючи, куди йти, аж поки до них не підійшла статна жінка у такій самій білій формі й суворо запитала:

— Ви ті непрохані гості, правильно? — процідила вона. Не давши їм вставити й слова, вона продовжила: — Якщо ви прийшли провідати свого друга, то він ще не опритомнів, його досі лікують. Але якщо хочете, можете пройти й побачити його.

— Так, дякую, — сказала Аврора, і вони з Клаусом рушили за ельфійкою. Вони минули кілька закручених коридорів і підійшли до дальньої палати. Коли Аврора потягнулася до дверної ручки, ельфійка перехопила її руку й мовила:

— Заходити не можна, це порушить процес лікування. Вона підійшла до шторки та відсунула її. Перед ними відкрилася палата Вілла. Через віконечко вони побачили, як він лежить на ліжку в оточенні трьох ельфів. Один стояв біля голови: простягнувши руки, він щось нашіптував, і сяйво оповило голову Вілла. Час від часу його обличчя скривлювалося від болю, а потім розслаблялося — і так раз за разом. Інші два ельфи накладали на його рани якусь блакитну мазь, яка при контакті з кров’ю підсвічувалася зеленим кольором. Ця картина заворожувала.

— З ним усе буде гаразд? — запитав ельфійку Клаус.

— Як сказати... Ситуація важка. Він втратив багато крові, і його ментальне здоров’я, напевно, не буде таким, як раніше. Він пережив багато болю, — сказала ельфійка. — Але Віллом опікуються наші найкращі цілителі, тож, думаю, все буде добре. А коли він прийде до тями, вас повідомлять.

— Сподіваюся, він одужає... — сумно промовила Аврора.— Одужає, він боєць, — сказав Клаус.

Узявши Аврору за руку, вони ще кілька хвилин спостерігали за Віллом і вже хотіли йти, аж раптом тіло Вілла почало викручувати в судомах. Його голову сіпало, а сам він у несвідомому стані почав вигукувати незв'язні слова. Ельфи заметушилися біля нього, перешіптуючись. В їхніх очах Аврора бачила страх і нерозуміння того, що відбувається. Вони посилили магічний вплив на Вілла, і це трохи допомогло: його тіло вже не так сильно билося в конвульсіях.

Повітря стало важким, за вікном ніби згасло сонце, палату на мить затягнуло сутінками.

— Що з ним коїться?! — крикнула Аврора і вхопилася за дверну ручку, намагаючись відчинити двері. Клаус стояв ошелешений, його тіло пройняв холод, він не міг поворухнутися. У його голові пролунав чужий голос, низький, наче грім:

«Вона моя!!!»

Раптовий спалах болю оглушив його, він зігнувся навпіл; знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися. Все стихло.

Аврора глянула на Вілла: він уже не бився в судомах, а лежав розслаблено. Спітнілі ельфи ледь не падали від виснаження. Аврора влетіла в палату як стріла, Клаус зайшов слідом. Торкнувшись руки Вілла, вона мовила:

— Я поруч... Ти чуєш? — її голос був надламаний.

Клаус мовчки стояв за її спиною. Його гризли ревнощі, хоча водночас він щиро переживав за новоспеченого друга. Проте йому не давав спокою голос, який він почув у коридорі цілительні. Він проник у самі глибини його розуму, і це лякало. Повільно розплющивши очі, Вілл підняв голову. У палаті стало тихіше, ніж будь-коли.

— Вілле?.. — ледь чутно прошепотіла вона. Його погляд був затуманений... порожній. Він дивився на неї занадто довго, не кліпаючи, Клаус відчув, як по спині пробіг холод.

— Ти... чуєш нас?.. — голос Аврори здригнувся. Жодної реакції. Вілл повільно схилив голову набік...і усміхнувся широко, неприродньо. Наче вперше вчився це робити, або ніби знав щось, чого не знали вони. Клаус стиснув зуби. Той самий голос ще луною віддавався в його голові: «Вона моя». І на мить йому здалося, що Вілл дивиться не на Аврору, а на нього. Не минуло й секунди, як його тіло знову обм’якло.

Цілитель на мить затримався біля дверей.

— Ми будемо за ним стежити… — він запнувся. — Але… щось змінилося. Він не став пояснювати й швидко вийшов. Аврора повільно перевела погляд на Клауса.

— Це все ще він?.. — тихо спитала вона. Клаус не відповів, бо сам уже не був у цьому впевнений.

Вілл прийшов до тями не одразу. Спочатку — звук, глухий, далекий, ніби крізь воду. Потім — біль. Він накотився хвилею, пронизав тіло, змусив пальці стиснутися в кулак. І тільки потім — дихання. Різкий вдих. Його груди здригнулися, ніби він виринув із глибини.

— Вілл?.. — тихо.

Він повільно розплющив очі. Світ був розмитий. Стеля. Світло. Чиясь постать поруч. Вона сиділа біля нього, тримаючи його руку обома долонями, ніби боялася відпустити.

— Ти… ти чуєш мене?.. — її голос ледь не зривався. Він дивився на неї. Довго, аж занадто довго.

— …Аврора?.. — тихо озвався він. Вона різко видихнула, ніби весь цей час не дихала.

— Так! Так, це я… — вона усміхнулася крізь сльози. — Ти повернувся…

Вілл повільно кліпнув. Його погляд ковзнув по її обличчю… затримався на губах… потім на очах. Ніби він щось перевіряв.