Втрачена дитина 7

Як тепло… так добре…Аврора відчувала, як утома повільно відступає кудись на край свідомості, а лихі думки розчиняються в дивному, майже нереальному спокої. Та щойно її мозок торкнувся образу Вілла — вона різко розплющила очі. Біль повернувся миттєво. Страх, крики, світло рун, портал — усе вдарило в голову одним спалахом. Вона лежала нерухомо кілька секунд, намагаючись зрозуміти, де вона взагалі є. Повернувши голову, дівчина побачила Клауса і Вілла.

— Клаусе… Вілле… ви мене чуєте?! — її голос зірвався, вона майже поповзла до них, перевіряючи пульс.

— Ми живі… — майже одночасно видихнули вони. Ці слова вразили її сильніше за будь-який удар. Аврора не стрималася вона кинулася до них і міцно обійняла обох одразу.

— Я думала… я думала, що ви… — голос зламався. Клаус тихо й утомлено всміхнувся:

— Ми тут. Не зникаємо так просто. Вілл лише кивнув, важко дихаючи:           — Поки що… ми всі тут.

На мить стало тихо надто тихо. Вітер у лісі раптом вщух, ніби сам простір затамував подих Аврора повільно підвела голову.

— Ви теж це відчули?.. — прошепотіла вона. Клаус уже не всміхався.

— Так… — коротко відповів він і повільно підвівся. Клаус повільно дістав зброю.— Підводимося… і йдемо звідси.

Аврора не сперечалася. Вони стояли посеред галявини, на тому самому місці, де Маргарет із Деніелом намагалися провести ритуал над Віллом. Проте зараз усе було інакше: сяяло сонце, ритуальне коло зникло, як і криваві сліди. Вони підхопили Вілла з обох боків і рушили вперед. Поки вони йшли, то дедалі частіше помічали дивні речі: квіти химерних форм, велетенських коників-стрибунців та різнобарвних метеликів.

— Тут так гарно… але мене все більше цікавить, де ми опинилися, — стурбовано мовила Аврора.

— Так, це зовсім не схоже на наш дім. У мене дуже кепське передчуття, Авроро… але давай про це пізніше, Віллові гіршає, він знову знепритомнів, — відповів Клаус.

— Чорт, давай пришвидшимося! — вигукнула дівчина. Вони йшли вже досить довго й зовсім вибилися із сил. Та зачувши людські голоси й музику, Аврора з Клаусом перезирнулися й прискорили ходу. Щойно вони вийшли з лісу, їм відібрало мову.

Перед ними розкинулося місто: маленькі охайні хатинки з квітковими клумбами, фонтани, над якими кружляли крихітні істоти, схожі на метеликів, та дивакуваті статуї. Але найбільше їх вразили жителі. Точніше — не люди, а ельфи. Справжні ельфи!

— Боже, Клаусе, я не вірю власним очам. Ми що, в іншому світі? — затарахкотіла Аврора.

— Я вражений не менше за тебе... Ходімо просити про допомогу, — рішуче сказав він.

— Але якщо вони сприймуть нас як ворогів? Я боюся, — прошепотіла дівчина.

— Я спадкоємець Вартових Містеріуму. Сподіваюся, якщо я це скажу, нам повірять і допоможуть Віллові, — відказав Клаус.

— Ти дуже оптимістичний... — зітхнула Аврора. Вони ступили на виточену бруківку й увійшли в місто.

Коли їх помітили місцеві, розмова вщухла майже миттєво — ніби хтось вирвав звук із повітря. Погляди били по них з усіх боків: насторожені, холодні, місцями відверто ворожі. Хтось відступив на півкроку, хтось уже тримався ближче до зброї або рукояток кинджалів. Тут не було гостинності — лише контрольована готовність до бою. До них вийшов ельф високий, кремезний навіть за мірками свого народу, із довгим темним волоссям, заплетеним у складні пасма. Його гострі вуха трохи тремтіли — не від страху, а від напруги. Очі ковзнули по Віллу, який напівпритомно висів між Авророю та Клаусом, і одразу стали крижаними.

— Хто ви такі? — голос  був рівний, але в ньому не було ні краплі доброзичливості. — І як ви пройшли через зовнішні бар’єри? Клаус інстинктивно трохи випрямився, ніби намагаючись виглядати впевнено.

— Ми зі світу людей. Нам потрібна допомога. Наш друг помирає.

— Це не відповідь, — відрізав ельф. Його погляд знову впав на Вілла.

— І це теж не пояснення того, чому ви тягнете сюди пораненого ельфа… або того, що від нього лишилося. Аврора здригнулася.

— Ми не вороги… — почала вона, але голос зламався на півслові.

— У нас уже були “не вороги” зі світу людей. Двічі. Обидва рази закінчилися кров’ю. Він підняв руку. Одразу кілька ельфів у натовпі зробили крок уперед.

Клаус відчув, як напруга стискає груди.

— Добре, слухайте, — швидко сказав він, перш ніж ситуація вийшла з-під контролю. — Ми не знаємо ваших правил. Але я знаю одне: якщо він зараз не отримає допомогу, він помре. І тоді вам уже буде байдуже, хто ми такі.

Ельф довго дивився на нього, ніби зважував не слова — а те, чи варто дозволяти їм дихати далі.

— Ім’я, — нарешті сказав він.

— Клаус.

Погляд перейшов на Аврору.      

— Аврора.

— І він? — кивок у бік Вілла.

— Вілл, — тихо відповіла вона. — Його тягнули через ритуал. Кривавий. Він ледь не… його використовували як джерело сили.

На цих словах у кількох ельфів у натовпі змінились обличчя. Хтось тихо видихнув щось на кшталт молитви або прокляття.