Крізь розірвану завісу 6

Боляче… так боляче… холодно… думки не клеїлись… я не можу зосередитись… хочу спати… щось капає… різкий хлопок змусив її розплющити очі… перед нею відкрилась моторошна картина… Вілл… він був прив’язаний до стільця, закривавлений численними порізами, навіть його попелясте волосся стало бурим від крові. З його рук сочилася кров і крапала у дві чаші, що стояли на підлозі… вони вже були до половини повні… він був блідий як смерть…

— Вілл!!! — крикнула Аврора і підбігла до нього. — Боже, Вілл, що вони з тобою зробили!! — вона хотіла торкнутись його, але її рука пройшла повз нього… паніка переповнювала її. Вона не знала, як може допомогти йому… на очі навернулись сльози, і вже ридаючи вона пробувала докричатись до нього, привести до тями.

— Чорт забирай… потрібно заспокоїтись, Авроро… будь ласка, не панікуй — закривши очі, вона намагалася опанувати себе. — Так ти Віллу не допоможеш… Клаус казав шукати підказки…

Розплющивши очі, вона стерла сльози з обличчя і намагалася не дивитись у бік нещасного Вілла… кімната була без вікон… темно і сиро… з предметів, що її оточували, був Вілл та стіл, на якому були розкладені інструменти для тортур. Стіни були з каменю…

 — Боже, звідси ж має бути якийсь вихід… — розгублено обдивлялась Аврора кімнату. Вона почула звук кроків… важких кроків прямо у неї над головою… вона здійняла голову догори і в цей момент відчинилися дверцята… посипалася земля… далі з отвору спустилась драбина. Велика чорна тінь ступила на неї і почала спускатись.

Вілл у цей момент замичав, Аврора глянула на нього — в його очах був тваринний страх, його тіло билося, намагаючись звільнитись із пастки…

— Ну, маленький Вілле, не смикайся, ми не хочемо, щоб твоя дорогоцінна кров розхлюпалась, ха-ха-ха — жінка засміялась. Це була Маргарет. Аврора спробувала накинутись на неї, але пройшла крізь неї. Вона могла лише спостерігати…

— Деніелові, ти не розповідаєш, де наші ножиці… а вони нам дуже потрібні, сонечко… — мовила вона до Вілла і вткнула йому в ногу викрутку. Аврора заплющила очі і закрила вуха руками — вона не могла чути його диких криків. Крізь сльози вона взялась за драбину та почала підійматись. Коли вона вилізла до половини тіла, роззирнулась — вже добре сутеніло. Напружуючи зір, вона намагалася зрозуміти, де вона є.

— Нічого… нічого не бачу… це ліс і все. Це може бути де завгодно… — паніка та відчай знову почали захоплювати її, аж раптом вона зрозуміла, що тут є багато кущів з ягодами та більш кам’яниста дорога. Вона згадала, що проїжджала такі кущі , коли їхала у місто.

 — Так, так, ось воно! — радісно крикнула Аврора.

Відчувши на своїй нозі важкість, вона озирнулась і побачила, що Маргарет вчепилась у її ноги та потягла з драбини додолу. Удар! Голова розколюється.

— Що… чому вона мене бачить? Як змогла до мене торкнутись? — не розуміючи, вона дивилась на самовдоволену посмішку Маргарет.

— Ти думала, що ось так просто можеш слідкувати за мною, стерво? — отруйно сказала Маргарет. — Ти думаєш, зможеш врятувати його, ха-ха-хах… дівчинко, не мрій.

— Забери від нього руки! — гаркнула Аврора і підвелась на ноги. Тепер вони стояли обличчям до обличчя. — Як ти мене виявила? Як змогла торкнутись?

— Ну, всі свої секрети відкривати я тобі не буду, але твоє зіллячко досить слабеньке, а я, як сильна відьма, можу легко виявити енергетику іншої людини… — сказала Маргарет і зробила загрозливий крок до Аврори. — Не зв’язуйся зі мною, пошкодуєш, хахах… тут я тебе вбити не можу, адже твоє тіло не тут, але повір, пошматувати твій розум мені сил вистачить.

Вона різко взялась за голову Аврори і почала нашіптувати закляття… Аврора відчувала, що її голову ніби пронизує тисяча голок.

У той час Клаус невідривно спостерігав за Авророю. Час ішов.

— Вона вже годину у трансі… це не мало бути так довго… — він то підходив до ліжка, то відходив, не міг знайти собі місця, аж раптом Аврора впала з ліжка у судомах. Клаус підбіг до неї, паніка.

— Що сталось? Авроро!! Авроро!!! — він тряс її, пробував витягти з цього трансу. Не виходило. Її очі розплющились, зіниць не було — вони покрились білою пеленою. Її трясло.

— Так, так, так… зілля протидія десь має бути… — похапцем зірвавшись, він побіг у підвал. Перевертаючи та розкидаючи все на своєму шляху, він таки знайшов потрібну ампулу. Узявши шприц, він наповнив його рідиною та стрімголов побіг до Аврори. З її очей вже текли криваві сльози, тіло ще билося у конвульсіях.

— Будь ласка, хай це спрацює… — заплющивши очі, мовив Клаус і ввіткнув голку шприца їй у руку. Коли він ввів антидот, її тіло поступово обм’якало.

Клаус сидів на підлозі біля непритомної Аврори, тримаючи в одній руці шприц, а в іншій — її долоню. Його погляд був порожнім; він карав себе за те, що взагалі запропонував цю ідею.

«А що, як вона не прокинеться?» — ця думка катувала його щосекунди. Раптом він відчув, як Аврора слабко стиснула його пальці. Клаус миттєво перевів погляд на дівчину — вона почала розплющувати очі. У чоловіка на очах забриніли сльози, але він стримав їх і просто з полегшенням притиснув Аврору до себе.

— Я думав, що вбив тебе... Пробач мені, будь ласка, — прошепотів він. Клаус підвівся та допоміг Аврорі сісти.

— Розповідай, як усе минуло? Спрацювало?