Повня наближається 5

Повністю розбита Аврора пленталася лісом. Вона й уявлення не мала, куди забігла, адже ферма була на околиці містечка. Тікати вздовж шосе було надто небезпечно — її могли наздогнати на машині.

— Я заблукала у лісі, телефон не ловить зв’язку, мені так боляче, — ридма плакала Аврора. — Я не знаю, куди йти і що робити. У мене більше не залишилося сил, — думала вона. Йдучи, вона розуміла, що їй потрібно перепочити, але пошуки безпечного місця були надто важкими. Адже у лісі, та ще й із переслідувачами на хвості, які бажають її вбити, важко це зробити. Побачивши невеличкий виступ пагорба, вона вирішила затаїтися під ним. Аврора сіла та заплющила очі. Відчувши, що ось-ось провалиться в сон, вона розплющила їх і вирішила хоча б продезінфікувати рани на колінах. Вона падала незліченну кількість разів, поки тікала. Поки обробляла перекисом рани, задумалась: «Цікаво, як далеко я забігла від ферми? Чи шукають мене ще?» Від цих думок її пересмикнуло. Живіт бурчав від голоду.

— Мені терміново потрібно вийти звідси або хоча б знайти точку, де буде ловити зв’язок... — прошепотіла вона.

Трішки перепочивши, Аврора опанувала себе і, зібравши всю силу волі, піднялася та пішла далі. Простягала телефон догори, намагаючись спіймати сигнал, та марно. Так минуло ще кілька годин. Повністю виснажена, вона рухнула на землю та почала ридати.

— Навіщо я взагалі сюди приїхала?! Могла працювати у своєму місті в пекарні чи офіціанткою! Так ні, мені потрібно було їхати сюди, бо тут умови кращі! — крізь сльози кричала Аврора. Її крик перейшов у істеричний сміх:

— Боже, за що мені це все? Я ж звичайна дівчина. Які в дупу ритуали? Це явно злий жарт всесвіту!

Аж раптом її телефон «вибухнув»: повідомлення приходили одне за одним. Крізь сльози вона схопила телефон і гарячково почала читати. Це був Клаус — він надіслав зо двадцять повідомлень. Вона вирішила не випробувати долю зі зв'язком і швидко надіслала Клаусу геолокацію місця, де перебувала, з припискою: «Приїдь за мною терміново!». Та на цьому мережа зникла, і повідомлення скоріш за все не було відправлено.

— Чорт! — Аврора жбурнула телефон на землю і без надії на порятунок скрутилася на траві. Почалася гроза, пустився дощ, а Аврора так і лишилася сидіти під зливою.

Настали сутінки. Одяг наскрізь був мокрий. Аврору морозило та лихоманило від холоду. Рани від падінь запалилися. Аврора перекотилася на спину та розглядала крони дерев на фоні неба, потроху починали виднітися зірки.

 «Я б усе віддала за можливість випити гарячого чаю... Так холодно...» — мигтіли думки в її голові. «Я така слабка, як я зможу врятувати Вілла? Я навіть уявлення не маю, де його тримають... І взагалі, хто такі Маргарет і Деніел? Вони стільки жахливих речей накоїли і не планують зупинятися...» — Аврора струснула головою, намагаючись відігнати погані думки. Вона надто багато пережила за цей день.

Десь ззаду Аврора почула шум. Скрутившись калачиком, вона підсунулася ближче до свого сховку та затамувала подих.

— Ти казав, що бачив тінь... Я не бачу тут слідів присутності будь-кого! — гримнув жіночий голос.

«Маргарет, — подумала Аврора. — Вони мене шукають».

— Не переймайся, я цю мерзотницю знайду, і вона поплатиться за мій зламаний ніс, — сказав Деніел.

Аврора не знала, що робити: чи залишатися у схованці, сподіваючись, що її не знайдуть, чи тікати. «Але я навряд чи у своєму стані втечу», — у розпачі думала вона. Побачивши на землі біля себе каменюку, вона озброїлася нею, як печерна людина. Її серцебиття було таким гучним, що віддавало у вухах дзвоном. Кроки наближалися. Раптом вона почула рик, та такий, що в жилах застигла кров і будь-яка здатність рухатися зникла. Потім Аврора почула крик Маргарет. Хлопок. Деніел стріляє. Ламаються гілки дерев. Щось на звук велике біжить у її бік. Аврора заплющила очі та вже прощалася з життям. Коли її голови щось торкнулося, вона заверещала, як тільки могла. Проте за кілька секунд зрозуміла, що її обличчя у руках у Клауса, який намагався заспокоїти її. У нього був досить пом’ятий вигляд: губа розбита, з носа текла кров, а кісточки на пальцях були обдерті.

— Давай, вставай, у нас мало часу, — наполегливо піднімав Клаус Аврору.

— Я не можу... — сказала Аврора та показала Клаусові на свої пошкоджені ноги.            Клаус, довго не думаючи, підняв однією рукою Аврору та закинув її собі на спину, притримуючи за ноги.

— Тримайся за мене, принцесо, скоро будемо вдома.

— Угу... — прошепотіла вона та сховала обличчя за спиною Клауса.

З лісу вони вийшли досить швидко. Клаус поставив Аврору на ноги, відчинив дверцята автівки й допоміг дівчині сісти на заднє сидіння. Коли вони рушили, Аврора відчула себе в безпеці, заплющила очі та поринула в сон. Прокинулася вона лише тоді, коли відчула, як її несуть сходами вгору.

Обробивши рани на ногах Аврори, Клаус заходився перевіряти її загальний стан. Переконавшись, що немає видимих пошкоджень, він приніс їй склянку води та таблетки проти запалення. Його обличчя було стурбованим — уже й натяку не лишилося на колишню манеру поведінки. Зараз він був її рятівним колом.          

— Не переймайся за мене так сильно, Клаусе, я вже в порядку. Досить доглядати за мною як за вмираючою, — лагідно сказала Аврора. Клаус подивився їй у вічі й побачив у них довіру та вдячність. Заспокоївшись, він сів на край ліжка, взяв Аврору за руку й мовив: