За залізними дверима 4

Аврора стояла у тому лісі, де потрапила у ДТП, на місці, де якісь невідомі люди проводили ритуал… Ліс був холодним та зловісним, липке відчуття жаху оповило її. На галявині у ритуальному колі стояли Деніел та Маргарет, а поруч із ними — жінка з немовлям на руках та чоловік, який обіймав за талію жінку з дитиною. Вони сміялися та говорили як найкращі друзі, проте погане передчуття не покидало Аврору, її нутрощі зводило від тривоги.

І як тільки Аврора подумала, що щось тут не так, Деніел дістав руками ніж та кинувся на чоловіка. Той від несподіванки не встиг запобігти тому, що Деніел хотів зробити… Раз… і його кров окропила землю, з його шиї фонтаном бризнула кров… Він дивився на свого вбивцю і губами лиш повторював: «Брате, за що?..»

У той час жінка з немовлям гірко закричала та стрімголов побігла з лісу, тримаючи на руках дитину. Вона бігла так швидко, що не відчувала, як колючі кущі обдирали її тіло, як ноги промокли у болоті. Її метою було врятуватися та врятувати сина…

Деніел гаркнув до Маргарет:

— Ти чого стоїш, біжи за нею!

Маргарет зітхнула та кинула:

— Немає потреби, моя чарівна отрута зробить своє діло так швидко, що вона не встигне вийти на дорогу, ха-ха-ха, — покрутивши у руках пляшку з водою.

Усе почало розмиватися… Аврора різко розплющила очі, тяжко дихаючи. Губи шалено пекли, її бив озноб. Взявшись руками за голову, Аврора почала повторювати: «Я божеволію… божеволію…» — та заплакала.

Ніби відчувши її душевний біль, двері у кімнату відчинилися, і ввірвався Вілл. Він підбіг до Аврори та притягнув її до себе, заспокійливо гладив по голові та спині, поки вона не прийшла до тями. Вона підвела голову та подивилася на нього заплаканими очима. Вона не мала сил говорити, у цей момент їй була потрібна лише його підтримка.

— Ти в порядку? — спитав Вілл.

— Так, ніби просто наснився дуже страшний сон… — відповіла вона йому.

— Так, Авроро, знаю… Він мені сниться вже так багато років, що й не злічити моментів, коли у снах я бачу щось інше… — промовив Вілл.

Тут до Аврори дійшло, що Вілл не заїкається, як раніше. Вона ошелешено на нього глянула, відсторонилася від його обіймів.

— Ти що, при своєму розумі? Вибач, якщо звучить не дуже, але ти нормально говориш! — випалила вона. — І чекай, тобто той сон сниться тобі багато років… — сказала вона.

— Так, знаю, це тебе приголомшує… Але я не той дурник відсталий, яким здаюся. Тут усе набагато заплутаніше. Час від часу я можу бути собою, розмовляти нормально, але це буває дуже рідко. Ін’єкції, які мені дає Маргарет, роблять мене овочем. Я не можу говорити та рухатися як нормальна людина, але при тому я все розумію. Я просто заручник свого тіла вже близько десяти років…

— Але як? Чому тобі дають такі ліки? — питає Аврора.

— Я б так хотів тобі розповісти все, але не можу. Ти маєш це все зрозуміти сама. Я і так дав тобі можливість зазирнути у минуле, Авроро, через що боюся, для мене будуть наслідки…

— В минуле? Той поцілунок… — прошепотіла вона. — У мене пекли губи, і після сну також… Це ти зробив, щоб мені це відкрилося? — спитала Аврора.

— Так, вибач. Ти завжди питала мене про Деніела і моє минуле, а я не можу тобі цього сказати, бо помру. Тому я вирішив дати тобі таку підказку… Це був єдиний спосіб тобі розповісти бодай щось… Вибач, якщо тобі було гидко чи неприємно… Я ж дурник… — опустивши очі, промовив Вілл.

— Ні, ні, ні, Вілле, не кажи так. — Аврора взяла його за плечі і змусила глянути на неї. — Якщо це не просто сон… то тепер я розумію твої слова щодо того, щоб тікати… Але в мене є тепер ще одне питання: до чого тут я?

Вони сиділи й дивилися одне на одного, вивчаючи, аж раптом вони почули знадвору шум машини. Аврора підвелася та глянула у вікно. У ворота заїхала машина, і з неї вийшли Маргарет із Деніелом. Вілл, який також уже був поруч біля вікна, спостерігав, як вони вивантажували свої речі з багажника та прямували до дому.

Аврора глянула на Вілла та сказала:

— Добре, вони вже приїхали. Повертаємось до своїх справ, вдаємо, ніби все як завжди. Повертайся у свою кімнату.

Вілл кивнув та вийшов з її кімнати. Аврора швидко переодяглася та вийшла зустріти Маргарет та Деніела.

— О, ви вже дісталися додому! Як ваша конференція? — усміхнено спитала Аврора.

— Привіт, Авроро, давно не бачилися, — сказала Маргарет.

— Так, як завжди чудово! Відвідали галерею розкішних сортових помідорів, закупили насіння, також були на сучасній молочарні. Тепер будемо старатися підтягнути нашу ферму до їхніх стандартів! — захоплено розповідав Деніел. — А ви як тут справляєтеся? — спитав він.

— Так, звісно. Вся худоба нагодована, плантації политі, навіть ваші клумби доглянули, поки вас не було, — відповіла Аврора.

— Боже, яка ти молодець! Дякую, сонечко, — сказала Маргарет.

— Так, я зараз збираюся якраз до загону з вівцями, поприбираю в них та хочу поїхати у місто докупити побутової хімії та продуктів.

— Так, добре, — сказав Деніел. — А ми з Маргарет після дороги зморені, підемо розкладати речі та сьогодні ще будемо відпочивати.