Шепіт світотворців 3

Відчинивши двері магазину, вона одразу побачила хлопця, що консультував якусь жінку. Побачивши Аврору, він кивнув їй головою та посміхнувся. Через декілька хвилин розрахував клієнтів та підійшов до неї:

— Ну привіт, красуне! А що з чолом? — глянувши на пластир, спитав Клаус.

— Ох, дуже довга історія... Нам потрібно серйозно поговорити, і мені потрібна буде твоя допомога.

— Так-так, інтригуєш мене. Звичайно. Ну гаразд, я зачиню магазин, і ми зможемо спокійно поговорити, окей?

— Так, супер.

Клаус зачинив двері магазину на ключ та перевернув вивіску на технічну перерву. Він махнув рукою Аврорі у бік сходів, і вони разом піднялися на другий поверх книгарні. Він був схожим на оранжерею, де були різні вазони та квіти. Вони сіли за журнальний столик біля вікна. Клаус приніс чайник із запашним чаєм та рогаликами.

— Отже, про що ти хотіла поговорити? — підозріло дивився на неї Клаус, розливаючи чай у горнятка.

— Я тобі розповім, але не смій думати, що я божевільна. Обіцяй.

— Гаразд, гаразд, не нервуй. Розповідай.

Аврора коротко розповіла йому про ДТП, дивних людей із лісу та ті ножиці, якими перерізали якісь нитки. Він уважно спостерігав, як вона розповідає це, ловив кожну її емоцію, ніби слухаючи її, сам був на її місці. Як вона закінчила розповідати, Аврора чекала на його реакцію щодо сказаного.

— Ну, так це й дійсно виглядає, ніби ти або перепила, або сильно вдарилася головою, ха-ха-ха! — сказав Клаус.

— Ясно, даремно я прийшла до тебе, ти мені не віриш, — гаркнула Аврора і вже піднімалася зі стільця, як Клаус перехопив її руку і, дивлячись на неї, сказав серйозним тоном:

— Так, це звучить вигадано, але я не сказав, що не вірю.

— То що, ти мені зможеш допомогти?

— Не знаю, чи зможу, та я постараюся... Ти казала про ножиці, мені здається, я десь читав легенду про світотворців, і там щось подібне зустрічалося. Як саме вони виглядали?

— Зараз, секунду, — сказала Аврора та потяглася до сумки. Вона витягнула звідти згорток та передала Клаусу.

Він неоднозначно глянув на неї та розгорнув його. Очі Клауса заблищали непідробною цікавістю, як тільки ножиці опинилися в його руках. Вони були завдовжки десь 40 см. Вушка ножиць прикрашали закручені візерунки з розсипом дрібних камінців.

— ТИ ЩО, ЇХ ВКРАЛА? — здивовано запитав Клаус.

— Та чого зразу вкрала? Я їх поверну! Я хотіла тобі їх показати, щоб ти мені повірив!

— Окей, зараз я пошукаю ту книгу і повернуся до тебе, — сказав Клаус і пішов на перший поверх.

Аврора тим часом дивилася у вікно, спостерігала, як люди ходять по крамницях такі щасливі... Вона їм навіть заздрила.     Через хвилин двадцять Клаус уже підіймався сходами на другий поверх, тримаючи в руках стопку книг. Аврора округлила очі та здивовано перепитала:

— Я думала, ти пішов по одну книгу, а тут ціла стопка.

— Ну, я забув, яку саме мала палітурку та книга, тому у нас є робота. Не переймайся, вдвох ми швидко знайдемо те, що потрібно.

— Ех, ну давай подивимося, чи буде там щось.

Вони почали перебирати книги: гортали їх та бігали очима по тексту, але всюди писали здебільшого одне й те саме, і зовсім не те, що їм було потрібно. Так вони провели майже дві години.

— А-а, я не можу, у мене вже болять очі від перенапруги, — сказала Аврора.

— Воно й не дивно, ти буквально нещодавно вижила у ДТП. Можеш прилягти там на диванчику, відпочити, а я ще пориюсь в архіві, бо тут нічого немає, — кивнув він Аврорі, вказуючи пальцем на диван, і спустився у підвал.

Аврора не мала сил удавати з себе героїню та вирішила послухати Клауса. Як тільки вона прилягла, то одразу провалилася в сон і навіть не почула, як повернувся Клаус із новою стопкою книг. Побачивши, що вона спить, він вирішив її не турбувати й сів вивчати знахідки.

— Ось воно! Авроро, підйом! — крикнув Клаус.

Розплющивши очі, вона побачила, що за вікном уже ніч. Глянула на годинник — була друга ночі.

— О боже мій, я проспала так довго... Чорт!

— Авроро, йди-но сюди! — гукнув Клаус.

Вона підійшла до нього та стала поруч, схилившись над книгою, яку він тримав. На сторінках був малюнок тих ниток та ножиць. ТИХ САМИХ НОЖИЦЬ. Аврора дивилася то на Клауса, то на книгу і не могла повірити, що це вони.

— Як це можливо, Клаусе? Що там пише?

— Якщо коротко, у цій книзі розповідається про світотворців. Це ніби духи, які наділяють людей удачею, багатством, коханням і щасливою долею. У книзі нитки інтерпретуються як душі людей, де кожен колір означає дар, подарований духами при народженні. За легендою, ножицями духи нагороджували або ж карали тих, хто зловживав дарами, не цінував їх або перетнув межу гуманності та забрав чиєсь життя. Вони розрізали нитку, і дар покидав таку людину.

— Хочеш сказати, що Деніел і Маргарет — духи, які карають людей? — засміялася Аврора.

— Хах, ну не знаю, не знаю, хто вони такі, але чому в них у схованці під підлогою є ножиці, що виглядають ідентично до тих, що в книзі — оце питання, — сказав Клаус.