Там, де обриваються нитки 2

День за днем минав у роботі. Аврора завзято працювала: прибирала у стайнях, курниках і загалом виконувала всі вказівки Деніела та Маргарет. Вона б і не помітила, що минув уже перший місяць її життя тут, якби Деніел урочисто не видав їй першу зарплатню.

— Ого, дякую, Деніеле, але тут забагато грошей!

— Авроро, це твоя премія. Потіш себе: поїдь у місто та купи щось, що давно хотіла. Заодно заскочиш у лавку місіс Мейн по ліки для Вілла, а також можеш прикупити продуктів на вечерю.

— Ем, добре... Але я не маю машини, а автобусом не дотягну всі покупки. Можливо, ви поїдете зі мною?

— Не можу, я маю їхати у справах на конференцію фермерів. — Подумавши, Деніел витягнув зі своєї кишені ключі від машини. — Ось, тримай. Сподіваюся, ти вмієш водити?

— Так, вмію. Я при сиротинці проходила курси водіння.

— Супер! Отже, тримай і, будь ласка, не подряпай мою ластівку.

— Ха-ха-ха, ну, я постараюся! — відповіла Аврора.

Попрощавшись, Аврора повернулася до своєї кімнати. Вона швидко склала список усього необхідного: продуктів, побутових дрібниць і кількох речей, які могли знадобитися найближчими днями. Звірившись із навігатором і ввівши адресу найближчого супермаркету, вона взяла ключі й спустилася на подвір'я. На парковці на неї чекав компактний синій позашляховик. Машина була не новою, проте доглянутою й надійною — саме такою, яка чудово почувалася на звивистих лісових дорогах. Аврора сіла за кермо, завела двигун, і за мить автомобіль плавно покотився вузькою асфальтованою дорогою.

Дорога до міста займала не більше двадцяти хвилин, але краєвиди навколо змушували забути про час. Обабіч шляху височіли густі соснові й дубові ліси, крізь які пробивалися промені післяобіднього сонця. Подекуди між деревами виднілися невеликі галявини, усіяні польовими квітами, а неподалік дороги тихо дзюркотів струмок.

Невдовзі серед зелені з'явилися перші будинки, а за ними — охайне містечко. Воно не могло похвалитися величними хмарочосами чи широкими проспектами, зате мало особливий затишок. Вузенькі бруковані вулички тягнулися між дво- й триповерховими будинками з кольоровими фасадами, прикрашеними квітами у вікнах. На невеликій центральній площі дзюрчав старовинний фонтан, біля якого збиралися місцеві жителі, а просто неба працювали десятки торгових наметів.

Припаркувавши автомобіль, Аврора дістала з багажника велику багаторазову сумку й вирушила до торгових рядів. Ринок вирував життям. Звідусіль долинали голоси продавців, які навперебій запрошували покупців скуштувати свіжі продукти чи придбати товари ручної роботи. На дерев'яних прилавках красувалися стиглі овочі й фрукти, запашна зелень, домашні сири, свіже м'ясо та риба, виловлена ще вдосвіта. Поряд тягнувся ряд ремісничих крамничок, де продавали прикраси з бурштину, бірюзи та срібла, різьблені дерев'яні сувеніри, керамічний посуд і ткані вручну пледи. Повітря було наповнене ароматами свіжої випічки, карамелі, кориці й смажених горіхів, а біля невеликих кондитерських вишикувалися черги охочих скуштувати теплі булочки та фруктові тістечка. Аврора на мить зупинилася, вдихаючи це різноманіття запахів і звуків. Після тиші лісу місто здавалося напрочуд живим — галасливим, теплим і сповненим енергії. Її увагу привернула книгарня. Коли дівчина увійшла всередину, в ніс ударив запах пилу, і вона закашлялася.

— І хто це у нас? Ви не місцева, вірно? — звернувся до неї молодий хлопець. Вигляд у нього був, як у Чеширського кота: чорне, як вугілля, волосся і такі ж бездонні чорні очі. Шкіра була настільки бліда, ніби він порцелянова лялька.

— Так, привіт. Ем... мене звати Аврора. Я нещодавно влаштувалася на роботу на ферму до Деніела. А ти власник цієї книгарні?

— Що? А, ні... Я допомагаю своїй бабусі, час від часу виходжу за неї на зміну. Переважно це нудна робота, але не сьогодні... — Лукаво глянувши на Аврору, хлопець продовжив: — Мене, до речі, Клаусом звати.

— Дуже приємно, Клаусе.

«Який цікавий екземпляр», — подумала Аврора.

Клаус різко взяв її руку у свою і залишив на ній поцілунок, Аврора зашарілася і не могла вимовити ні слова.

— Що ж тебе привело у цю богом забуту книгарню?

— Та я приїхала за покупками і, оскільки люблю читати, вирішила заглянути, що у вас є.

— Зрозумів. Ну, для вас, пані Авроро, хоч зірочку з неба, ха-ха! Ходімо, покажу, що у нас є цікавого.

Клаус повільно повів Аврору між високими дерев'яними стелажами, вщерть заставленими книгами. У повітрі витав знайомий аромат старого паперу, палітурок і свіжозвареної кави.

— Отже, пані Авроро, ви любите читати, — усміхнувся Клаус, проводячи пальцями по корінцях книжок. — Це вже автоматично робить вас цікавішою за дев'яносто відсотків людей у цьому містечку.

— А що читають решта десять відсотків? — із цікавістю запитала Аврора.

— Мої рекомендації, — самовдоволено відповів Клаус.

— Самовпевнений, — усміхнулася Аврора.

— Не самовпевнений. Просто чесний, — театрально знизав плечима Клаус.

Він дістав із полиці товсту книгу в темно-зеленій палітурці.

— Ось ця — справжній скарб, — сказав Клаус, простягаючи їй книгу. — «Легенди Соснової долини». Її написав місцевий історик майже сто років тому. Половина містян переконана, що це лише казки, а друга половина воліє не перевіряти, чи вони правдиві.