Нова домівка 1

Закинувши рюкзак на плече й міцно стиснувши ручку валізи, Аврора востаннє окинула поглядом сиротинець «Долина Надії». Саме тут минуло все її дитинство. За довгі роки ці холодні стіни стали для неї не домом, а в'язницею, з якої вона щодня мріяла вирватися. Назва цього місця звучала як зла насмішка - надія тут згасала швидше, ніж діти встигали повірити, що можуть бути комусь потрібними. Турботу заміняли байдужість і жорстокість, а доброта була такою ж рідкісною, як сонячний промінь у похмурий день. Тут кожен виживав по-своєму, і дуже рано Аврора засвоїла головний закон сиротинця: або ти навчишся давати відсіч, або тебе зламають.

Попри суворе життя, Аврора зберегла дивовижну вроду, яка мимоволі привертала до себе погляди. Її довге попелясто-біле волосся м'якими хвилями спадало нижче плечей, немов срібло. Найбільше вражали очі: ліве сяяло насиченим смарагдово-зеленим кольором, а праве було блакитне. Незвичайна гетерохромія надавала її погляду загадковості, ніби в кожному оці жила окрема історія. Тонкі, витончені риси обличчя гармонійно поєднувалися з повними, ніжно окресленими вустами. У її красі не було крихкості — навпаки, вона поєднувала природну жіночність із внутрішньою силою, яку не змогли зламати роки, проведені в сиротинці.

     Аврора торкнулася холодної дверної ручки. Один оберт, один крок за поріг — і от воно, нове життя, де режисером є лише вона сама. Шлях до зупинки видався справжнім випробуванням: хоч майна було небагато, валіза вперто не хотіла котитися по кам’янистій дорозі. Вмостившись на лавці в очікуванні автобуса, Аврора витягла телефон. Треба було хоч щось дізнатися про свого нового роботодавця. Окраїна міста, величезна агроферма, що годує пів країни яйцями та молоком — звучить солідно. Обіцяне житло та харчування були її рятівним колом, поки вона не «наростить м’язи» у фінансовому плані. Проте мережа була скупою на деталі про власника. Єдина значуща перемога цього таємничого магната — титул «Найкраща вівця» на міському ярмарку 2001 року.

Дивно, — прошепотіла Аврора, скептично піднявши брову. — Бізнес процвітає, а про господаря нічого, крім овечих нагород. Сподіваюся, робота не витисне з мене всі соки, і я нарешті назбираю на власний куток.

За тридцять хвилин підкотив автобус. Всередині панував пекельний коктейль із запаху поту та дешевого тютюну, а якась пані поруч пахла ваніллю настільки агресивно, що Аврору почало нудити. Рятунок прийшов у навушниках. Увімкнувши улюблений рок на повну, вона заплющила очі, під ритмічні баси Аврора поринула у дрімоту, малюючи в уяві ідеальне життя.

Автобус важко зітхнув гальмами й зупинився. Щойно Аврора ступила на землю, її подих перехопило — краса цього місця зачаровувала. Безкраї зелені поля розстилалися до самого горизонту, а дерев’яні будиночки, біля яких були охайно висаджені квіткові клумби, нагадували ілюстрації до казок. Дівчині здалося, що вона перетнула кордон між світами: тут не було місця міській метушні, вихлопним газам та вічно заклопотаним людям, що кудись біжать, не дивлячись під ноги. Звірившись із геолокацією в телефоні, Аврора рушила до своєї нової домівки, проте романтика швидко розвіялася, коли шлях перетворився на розмиту стежку. Кілька разів боляче спіткнувшись об підступне каміння, вона роздратовано кинула в порожнечу:

— Коли я мріяла про нове життя, то уявляла дещо інший сценарій. А виявляється, навіть просто дійти до цієї ферми — вже справжній квест на виживання!                          

Захекана, чіпляючись за гілки розлогих кущів, вона нарешті видерлася на пагорб. Ферма була справжньою аграрною імперією: величезна територія, сучасні корпуси для пастеризації молока, просторі загони для худоби, де ліниво походжали корови та вівці, та нескінченні ряди курятників. Масштаби господарства не просто вражали — вони приголомшували. Аврора підійшла до головної садиби, і подзвонила у двері. За мить на порозі з’явився господар. Це був Деніел - чоловік років шістдесяти з благородною сивиною у волоссі та теплими карими очима.

— Доброго дня, мене звати Аврора. Ми говорили з вами по телефону, домовлялися про роботу, — сказала Аврора.

— Ах так, радий знайомству! Я Деніел, проходь. Твої речі віднесуть до твоєї кімнати, а ми поки пройдемося, і я проведу екскурсію нашою садибою.

Під час прогулянки фермою Деніел з гордістю показував своє господарство.

—У нас працює близько десяти людей, — зауважив він.

— Ого! Хіба цього не замало для такої великої ферми? — здивувалася Аврора.

— Не зовсім. Кожен відповідає за свій сектор. Я зібрав висококваліфікованих людей, тож двох фахівців на ділянку цілком достатньо.

Після екскурсії Деніел провів Аврору на другий поверх до її кімнати. Приміщення було невеликим, але затишним: ліжко, тумба з лампою, робочий стіл, м’який килим та кондиціонер.

— Поки що відпочивай, — лагідно промовив він. — Розбирай речі, а згодом ми детально обговоримо твої обов’язки.

— Так, дуже дякую, — кивнула Аврора, відчуваючи, як перша хвиля тривоги нарешті вщухає.

Найбільше Аврорі хотілося змити з себе втому довгої дороги, тому вона майже одразу попрямувала до ванної. Гарячі струмені води змивали не лише пил і втому, а й напругу, що накопичилася за весь день. Загорнувшись у м'який теплий халат, вона ретельно висушила волосся, приємне тепло огорнуло все тіло, м'язи нарешті розслабилися, а повіки стали важкими від сонливості. Після гарячого душу найбільше хотілося впасти в ліжко й заснути до самого ранку - та порожній шлунок і думка про вечерю швидко повернули її до реальності. Ледь стримуючи позіхання, Аврора підійшла до шафи й дістала зручні темні джинси та затишне худі кремового кольору, за кілька хвилин вона вже була вдягнена і була готова йти на вечерю. Спускаючись до їдальні, аромати запеченої курки, пряних салатів та духмяної картоплі вдарили в ніс так спокусливо, що в животі зрадницьки забурчало. Деніел уже сидів на чолі столу, а поруч метушилася жінка, розкладаючи останні прибори. Помітивши гостю, господар привітно всміхнувся, вказуючи на вільне місце: