Пун Лім. Нескорена воля.

Пун Лім. Нескорена воля.

Рецензія

                                          Людина, яка обрала жити.

Оповідання «Пун Лім» — це значно більше, ніж просто чергова історія виживання. Це глибока, майже екзистенційна притча про незламність людського духу, що розгортається на тлі безмежної та байдужої водної пустелі. Автор проводить читача через 133 дні пекла, перетворюючи документальний факт на напружену психологічну драму.

Центральна фігура — Пун Лім, молодий китайський моряк, який волею долі опиняється сам-на-сам з океаном. Автор майстерно показує його трансформацію: від звичайного юнака з простими мріями до загартованого, винахідливого дикуна, для якого боротьба за життя стає щоденною рутиною. Ми бачимо не тільки його фізичні випробування — голод, спрагу, боротьбу з акулами та штормами, — а й занурюємося в його внутрішній світ. «Розмова з тишею», галюцинації, балансування на межі божевілля — усе це описано з вражаючою достовірністю, змушуючи читача відчути липкий страх самотності.

Океан у творі виступає повноцінним персонажем — він одночасно і вбивця, і рятівник; він забирає життя товаришів Пун Ліма, але водночас дає йому їжу та воду. Описи природи — від кривавих заходів сонця до лютих штормів — лаконічні, але надзвичайно ємні. Вони створюють атмосферу тотальної ізоляції та підкреслюють мізерність людини перед обличчям стихії.

Проте головний посил твору полягає в тому, що виживання — це не голлівудський подвиг, а щоденний, рутинний вибір. Героїзм Пун Ліма не в тому, що він переміг акулу чи пережив шторм, а в його впертій, майже безглуздій рішучості прожити «ще один день». Його мантра «Я зможу» стає філософським осердям усієї розповіді, гімном людській волі.

Це потужний і чесний текст, позбавлений зайвого пафосу. Він є нагадуванням про те, на що здатна людина, коли в неї не залишається нічого, крім власної рішучості. Рекомендовано всім, хто цінує історії про силу духу, психологічну стійкість та справжній, невигаданий героїзм простої людини.

Розділ 1. Океанський вантажник

Океан дихав рівно й глибоко, наче сплячий гігант. Його сині груди здіймалися й опускалися в такт вічності, і «Бенломонд» здавався на них не більше ніж тріскою, що вперто повзла своїм курсом. Для Пун Ліма, який стояв на палубі з мідною табличкою в руках, цей гігант був одночасно і обіцянкою, і загрозою. Він втирав пасту в потьмянілий метал, і в його розпливчастому відображенні на мить проступало обличчя двадцятичотирирічного юнака, майже хлопчика, з очима, повними надій, занадто великих для цього старого торгового судна.

Йому не вистачило зросту й сили для китайської армії. Вердикт військового лікаря був коротким і безжальним, і він викреслив Пун Ліма з лав тих, хто міг захищати батьківщину зі зброєю в руках. Це була тиха, але глибока рана для його самолюбства. Та коли британці, що шукали обслуговуючий персонал для свого торгового флоту, запропонували йому роботу, він побачив у цьому не приниження, а шанс. Шанс вирватися зі злиднів острова Хайнань, побачити світ і, можливо, назбирати трохи грошей на власну маленьку крамничку десь у тихому, мирному куточку землі. Море здавалося йому дорогою в майбутнє. Він ще не знав, що ця дорога веде в пекло.

Життя на «Бенломонді» текло розмірено й монотонно. Це був не гордий крейсер, не стрімкий есмінець, а лише океанський вантажник, повільний і незграбний. Його трюми були набиті провіантом і спорядженням, а палуби пахли сіллю, машинним мастилом і карі, який готували на камбузі індуси. Команда була строкатою, мов клаптикова ковдра: суворі британські офіцери з обвітреними обличчями, мовчазні китайці, що працювали в машинному відділенні, та смагляві моряки з Калькутти. Вони говорили різними мовами, молилися різним богам, але їх об'єднував ритм корабля — вічний гул двигунів і скрип перебірок.

Пун Лім був простим помічником. Його обов'язки були нехитрі: драїти палубу, допомагати на камбузі, виконувати дрібні доручення. Він рідко розмовляв з британцями, але часто перекидався кількома фразами зі своїми співвітчизниками. Їхні розмови були про просте: про дім, що залишився за тисячі миль, про якість рису на вечерю, про те, коли вони нарешті побачать береги Суринаму.

Війна відчувалася далеким, глухим відлунням. Вона була в затемнених уночі ілюмінаторах, у напружених обличчях вахтових, у рідкісних уривках новин, які вловлювало корабельне радіо. Усі знали про німецькі підводні човни, про «вовчі зграї», що нишпорили Атлантикою, але намагалися не говорити про це вголос. Наче вимовлене слово могло матеріалізувати загрозу.

— Ще тиждень, і будемо попивати ром у Парамарибо, — пробасив якось старший помічник, кремезний шотландець Макгрегор, проходячи повз Пун Ліма. — Головне, щоб ці фрици не висунули свої перископи.

Але «Бенломонд» був беззбройний. У нього не було жодної гармати, навіть кулемета. Його єдиним захистом була надія на удачу, на те, що в безкрайніх просторах Південної Атлантики їх не помітять. Команда не могла захистити себе. Максимум, на що вистачало сил, — це благання про непомітність. Але в ті дні навіть молитви часто тонули раніше за кораблі.

Листопад 1942 року видався задушливим і вологим. Сонце пекло нещадно, перетворюючи сталеві палуби на розпечені пательні. Пун Лім стояв, притулившись до борту, і дивився на захід сонця. Небо наливалося багрянцем, забарвлюючи воду в тривожні кольори. Йому раптом згадався старий із його села, який казав, що такий захід — до біди. Пун Лім посміхнувся своїм думкам. Він був молодою людиною, що вірила в логіку й працю, а не в прикмети.