Пульс на двох

22. Друг чи ворог?

За вікном потягнулись пагорби, виноградники — порожні, листопадові, з кістляво-чорними лозами, які виглядали як нервові закінчення, вивернуті назовні. А потім пішов ліс і дорога звузилась. Населені пункти — маленькі, рідкі, з церковними шпилями, що стирчали з-за дерев, як пальці, простягнуті до неба виринали поодиноко і все рідше і рідше.

Годину, сказав він. Ми їхали вже сорок хвилин.

— Розкажи про друга, — попросила я. Не тому, що мені було цікаво. Тому що мені потрібна була розмова. Будь-яка розмова, яка відвернула б мене від думок про його руки на кермі, про слово “хотіти” про те, як він сказав це і моє тіло відповіло.

— Його звуть Віктор.

Я моргнула. Потім — ще раз.

— Віктор, — повторила я. — Віктор Ланге? Той Віктор Ланге, якого я врятувала тієї ночі?

— О ні! — Домінік засміявся. 

— А хто?

— Побачиш.

Я випрямилась у кріслі. Мозок — нарешті, нарешті — перемкнувся з режиму “хотіти” на режим “аналіз”. Як перемикач у реанімації: з очікування на критичний стан.

Попри його відповідь, я думала, що він вів мене до Ланге. До людини, яку він ховав, і до людини, яка зникла безвісти для всіх. До людини, яку хотіли вбити.

— Навіщо? — запитала я. — Навіщо ти мене до нього везеш?

— Йому потрібен лікар. По-справжньому. Не екстрена допомога — регулярний огляд. 

Я дивилась на нього. На профіль, який знала вже напам'ять — лінія лоба, ніс із горбком, губи, стиснуті у тонку лінію. Він не казав усієї правди. Я це бачила. Не через камери чи шпигунські програми — через те, що я — лікар, і лікарі бачать, коли людина приховує біль.

Але я не тиснула. Поки що.

Дорога звернула, ми з'їхали на гравій, потім — на ґрунтівку. Ліс зімкнувся навколо — високий, густий, хвойний. Запах — навіть крізь зачинені вікна був різкий, свіжий, як антисептик, тільки натуральний.

— Ми — далеко, — сказала я. Мій внутрішній GPS — який полягав у тому, що я запам'ятовувала повороти, як запам'ятовувала дози препаратів рахував. Вісім поворотів від автобану. Чотири від останнього населеного пункту. 

— Далеко, — підтвердив він. — У цьому сенс.

— Сенс чого?

— Тиші. Усамітнення. Чим далі від міста — тим важче знайти.

— Або тим важче втекти, — слова вилетіли раніше, ніж я встигла їх зупинити. Раніше, ніж мій мозок встиг їх профільтрувати. Вони вирвались звідти, де жив мій страх — глибоко, під шарами іронії, професіоналізму та удаваної впевненості.

Домінік повернув голову надто різко. Подивився на мене — і в його очах я побачила удар. Ніби я вдарила його фізично.

— Ти думаєш, що я...

— Ні. Ні, я не думаю, — я сказала це швидко. Занадто швидко. — Просто... звичка. Аналіз ризиків. Я — лікар. Я завжди рахую найгірший сценарій.

— І який найгірший сценарій зараз?

Я мовчала. Дивилась у вікно. Ліс, нікого навколо. Телефон у кишені — я перевірила ще на автобані — одна паличка зв'язку. Зараз, мабуть, і тієї не було.

Найгірший сценарій.

“Домінік Рейнхарт — це людина, яка стоїть на межі, — сказав колись Філ. — Одна нога — у світлі, інша — у тіні”.

“Він небезпечний. Для тих, хто стає на його шляху” — чула я про нього.

“У Кастнера є люди в поліції. В прокуратурі. В суді” — писалось в тій клятій статті про зниклих жінок.

Звідки я знаю, що “друг”, до якого він мене везе — це не… Кастнер? 

Стоп, стоп, стоп.

Я закрила очі, стиснула руки на колінах.

Цеглинки. Рахуй цеглинки. Він рахував мій пульс, коли вдягав мені туфлі. Він бігав по калюжах у черевиках за вісімсот євро. Він пив каву Елени і не скривився.

Але.

“Рейнхарт і Кастнер виросли разом”.

Але.

Переписка. Та, яку він не показав. Та, про яку я ще не знала, але яка існувала — десь, у його телефоні, у його ноутбуці, у тих закритих кімнатах його життя, куди він мене ще не пускав.

Що він ховає? Що стоїть за цими двадцятьма вісьмома днями контракту та може це і є його тіньова сторона?

І головне — куди він мене везе?

У лісі не було нічого. Жодного будинку, жодного паркану, жодної ознаки цивілізації. Тільки дерева, ґрунтівка і сіре небо, яке лягало на верхівки ялин, як темне покривало. 

— Далеко ще? — запитала я. Голос був майже професійний, як голос лікаря, який запитує, скільки часу до операції. Не голос жінки, в якої всередині все тремтить.

— П'ять хвилин, — відповів він.

П'ять хвилин це триста секунд. Я рахувала — машинально, як пульс.

Двісті дев'яносто дев'ять, двісті дев'яносто вісім, двісті дев'яносто сім.

Машина повернула і навіть грунтівка закінчилась. Попереду — ворота. Металеві, високі, з камерою спостереження на стовпі. За воротами — паркан, за парканом — ліс. Ніякого будинку не видно.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше