За вікном потягнулись пагорби, виноградники — порожні, листопадові, з кістляво-чорними лозами, які виглядали як нервові закінчення, вивернуті назовні. А потім пішов ліс і дорога звузилась. Населені пункти — маленькі, рідкі, з церковними шпилями, що стирчали з-за дерев, як пальці, простягнуті до неба виринали поодиноко і все рідше і рідше.
Годину, сказав він. Ми їхали вже сорок хвилин.
— Розкажи про друга, — попросила я. Не тому, що мені було цікаво. Тому що мені потрібна була розмова. Будь-яка розмова, яка відвернула б мене від думок про його руки на кермі, про слово “хотіти” про те, як він сказав це і моє тіло відповіло.
— Його звуть Віктор.
Я моргнула. Потім — ще раз.
— Віктор, — повторила я. — Віктор Ланге? Той Віктор Ланге, якого я врятувала тієї ночі?
— О ні! — Домінік засміявся.
— А хто?
— Побачиш.
Я випрямилась у кріслі. Мозок — нарешті, нарешті — перемкнувся з режиму “хотіти” на режим “аналіз”. Як перемикач у реанімації: з очікування на критичний стан.
Попри його відповідь, я думала, що він вів мене до Ланге. До людини, яку він ховав, і до людини, яка зникла безвісти для всіх. До людини, яку хотіли вбити.
— Навіщо? — запитала я. — Навіщо ти мене до нього везеш?
— Йому потрібен лікар. По-справжньому. Не екстрена допомога — регулярний огляд.
Я дивилась на нього. На профіль, який знала вже напам'ять — лінія лоба, ніс із горбком, губи, стиснуті у тонку лінію. Він не казав усієї правди. Я це бачила. Не через камери чи шпигунські програми — через те, що я — лікар, і лікарі бачать, коли людина приховує біль.
Але я не тиснула. Поки що.
Дорога звернула, ми з'їхали на гравій, потім — на ґрунтівку. Ліс зімкнувся навколо — високий, густий, хвойний. Запах — навіть крізь зачинені вікна був різкий, свіжий, як антисептик, тільки натуральний.
— Ми — далеко, — сказала я. Мій внутрішній GPS — який полягав у тому, що я запам'ятовувала повороти, як запам'ятовувала дози препаратів рахував. Вісім поворотів від автобану. Чотири від останнього населеного пункту.
— Далеко, — підтвердив він. — У цьому сенс.
— Сенс чого?
— Тиші. Усамітнення. Чим далі від міста — тим важче знайти.
— Або тим важче втекти, — слова вилетіли раніше, ніж я встигла їх зупинити. Раніше, ніж мій мозок встиг їх профільтрувати. Вони вирвались звідти, де жив мій страх — глибоко, під шарами іронії, професіоналізму та удаваної впевненості.
Домінік повернув голову надто різко. Подивився на мене — і в його очах я побачила удар. Ніби я вдарила його фізично.
— Ти думаєш, що я...
— Ні. Ні, я не думаю, — я сказала це швидко. Занадто швидко. — Просто... звичка. Аналіз ризиків. Я — лікар. Я завжди рахую найгірший сценарій.
— І який найгірший сценарій зараз?
Я мовчала. Дивилась у вікно. Ліс, нікого навколо. Телефон у кишені — я перевірила ще на автобані — одна паличка зв'язку. Зараз, мабуть, і тієї не було.
Найгірший сценарій.
“Домінік Рейнхарт — це людина, яка стоїть на межі, — сказав колись Філ. — Одна нога — у світлі, інша — у тіні”.
“Він небезпечний. Для тих, хто стає на його шляху” — чула я про нього.
“У Кастнера є люди в поліції. В прокуратурі. В суді” — писалось в тій клятій статті про зниклих жінок.
Звідки я знаю, що “друг”, до якого він мене везе — це не… Кастнер?
Стоп, стоп, стоп.
Я закрила очі, стиснула руки на колінах.
Цеглинки. Рахуй цеглинки. Він рахував мій пульс, коли вдягав мені туфлі. Він бігав по калюжах у черевиках за вісімсот євро. Він пив каву Елени і не скривився.
Але.
“Рейнхарт і Кастнер виросли разом”.
Але.
Переписка. Та, яку він не показав. Та, про яку я ще не знала, але яка існувала — десь, у його телефоні, у його ноутбуці, у тих закритих кімнатах його життя, куди він мене ще не пускав.
Що він ховає? Що стоїть за цими двадцятьма вісьмома днями контракту та може це і є його тіньова сторона?
І головне — куди він мене везе?
У лісі не було нічого. Жодного будинку, жодного паркану, жодної ознаки цивілізації. Тільки дерева, ґрунтівка і сіре небо, яке лягало на верхівки ялин, як темне покривало.
— Далеко ще? — запитала я. Голос був майже професійний, як голос лікаря, який запитує, скільки часу до операції. Не голос жінки, в якої всередині все тремтить.
— П'ять хвилин, — відповів він.
П'ять хвилин це триста секунд. Я рахувала — машинально, як пульс.
Двісті дев'яносто дев'ять, двісті дев'яносто вісім, двісті дев'яносто сім.
Машина повернула і навіть грунтівка закінчилась. Попереду — ворота. Металеві, високі, з камерою спостереження на стовпі. За воротами — паркан, за парканом — ліс. Ніякого будинку не видно.