— Сто дванадцять, Софіє. Твій пульс був сто дванадцять. Тіло не бреше.
— Тіло реагує на стрес. Це був стрес.
— Це було збудження.
Слово було як крапля розплавленого металу на скатертині — пропалило і залишило слід, якого не можна було ігнорувати.
— Я — лікар, — сказала я. Тим голосом, яким пояснюю речі інтернам, які ставлять безглузді запитання. — Я знаю різницю між стресом і збудженням. Фізіологічні маркери подібні, але контекст...
— Контекст був такий: мої пальці на твоїй шкірі. Твої зіниці — розширені. Твоє дихання — прискорене. Нижня губа — прикушена. Стегна — зімкнулись.
Тиша.
Я дивилась у вікно, наче мене зараз страшенно зацікавили дерева, які пролітали повз. А ще на сіре небо і на будь-що, крім його обличчя, його рук на кермі, його голосу, який вимовляв слово “стегна” так, ніби це було ім'я, яке він шепотів у темряві.
— Ти спостережливий, — видавила я нарешті. Голос — тонкий, як хірургічна нитка.
— Я — уважний. До тебе.
— Це — не одне й те саме?
— Ні. Спостережливість це навичка, а от увага — це вибір. Я обираю бачити тебе, кожну деталь, кожну реакцію, — він нарешті повернув голову. На секунду, не більше — ми були на автобані, швидкість сто тридцять. Але цієї секунди вистачило. Його очі — сірі, темні, з тим голодом на дні, який я впізнала — зустріли мої. — Кожен спазм, кожен подих і кожне прикушення губи. — продовжив він хрипко, я тягуче солодко, — Я бачу все, Софіє. І мені подобається все, що я бачу.
Я стиснула руки на колінах. Міцно, до болю в кісточках. Тому що альтернативою було — потягнутись до нього. Покласти руку на його стегно, провести пальцями по тій самій лінії, яку він провів на моїй нозі і дізнатись, чи стисне він щелепу. Чи здригнеться м'яз під моїми пальцями, чи буде його пульс таким же шаленим, як мій.
— Ти ведеш машину, — сказала я. — Сконцентруйся на дорозі.
— Я здатний одночасно вести машину і хотіти тебе. Це — мультизадачність.
Мій живіт пронизало різке, мимовільне скорочення, від якого перехопило подих. Не від болю — від гарячої, щільної, пульсуючої хвилі, яка прокотилась від низу живота вгору по хребту і вибухнула на потилиці.
“Хотіти тебе”.
Він це сказав. Просто і без евфемізмів, без натяків, та зайвої етики чи дипломатії. Три слова, від яких моє тіло — тренована, контрольована машина, яка слухалась мене двадцять шість років — раптом стало чужим. Непокірним і страшенно голодним.
— Домініку, — мій голос був тихим. Попереджувальним. Як сигнал монітора перед тим, як показники йдуть у червону зону. — Ти перетинаєш межу.
— Я знаю. Ти хочеш, щоб я зупинився?
Я мала сказати: “Так. Зупинись. Ми — у професійних відносинах. У мене — контракт. У нас двадцять вісім днів зворотного відліку і не час і не місце для того, щоб обговорювати, як мої стегна зімкнулись, коли ти торкнувся мого коліна”.
Замість цього я сказала:
— Ні.
Тиша. Щільна, електрична. Машина летіла по автобану, дерева мерехтіли за вікном, як кадри фільму, який хтось перемотував.
— Ні, — повторив він тихо. Ніби пробував це слово. Ніби воно було ключем, і він перевіряв, чи підходить до замка.
— Ні. Не зупиняйся, — я повернула голову і подивилась на нього. На його профіль — жорсткий, вирізьблений, з тією зморшкою між бровами і лінією щелепи, по якій хотілось провести губами. — Але ти маєш знати: я — не та жінка, яка падає від красивих слів. Ти можеш говорити “хочу тебе” скільки завгодно. Але між словами і реальністю — дистанція. І цю дистанцію — я контролюю. Не ти.
Він мовчав. Потім — кивнув.
— Справедливо.
— Справедливо — це моє друге ім'я.
— Я думав, що друге — “впертість”.
— Це — третє. Після “справедливо” і “не чіпай мене, поки я не дозволю”.
Він видихнув — коротко, через ніс. Це був не сміх, а щось ближче до стогону, від якого у мене стиснулось все, що могло стиснутись.
— Ти — найнебезпечніша жінка, яку я знав, — сказав він.
— Я — лікар. Ми за визначенням небезпечні. У нас є скальпелі.