Після зміни Домінік знову відвіз мене додому. Мовчки. Я сиділа на пасажирському і дивилась у вікно, а він — вів машину і нам було затишно. Тобто було б, якби не те зерно тривоги, що я сама в собі і посіяла і виростила пошуками в інтернеті, та думками про Домініка.
Біля мого будинку він зупинився. Двигун працював, двірники змахували дощ.
— Тобі потрібно відпочити, — сказав він.
— Мені потрібні відповіді.
— Скоро будуть, обіцяю.
— Ти мені забагато обіцяєш.
— Я завжди дотримуюсь обіцянок. — Він повернувся до мене. Його обличчя — у напівтемряві салону, освітлене тільки жовтим світлом ліхтаря через скло — виглядало стомленим. По-справжньому, без маски, без контролю. Тіні під очима, зморшка між бровами, якої я раніше не помічала, стиснуті губи. Обличчя чоловіка, який несе вантаж, невидимий для всіх, крім мене. — Софіє, завтра я заїду за тобою. О десятій.
— Це в рамках контракту? — навіщось запитала я.
— Якщо це тобі потрібно, то так, в рамках контракту, — додав він швидко, побачивши мій вираз обличчя. — Виїзний захід. Мені потрібен лікар.
— У суботу?
— Моє життя не визнає вихідних.
— Як і моє.
— Тоді ми зрозуміємо одне одного, — він помовчав. — Візьми теплий одяг. Буде холодно.
— Думаєш, я замерзну поруч з тобою?
— Ні, — його голос пом'якшав на один тон, на одну ноту. — Я хочу, щоб тобі було комфортно.
— Мені комфортно вдома на дивані з макарунами.
— Завтра ввечері ти повернешся на свій диван. З макарунами, обіцяю.
— Добре, — сказала я з важкою душею. — О десятій.
Між моїм бажання погодитись і раціональним голосом розуму відмовитись стояла та жінка з темними очима.
***
О десятій ранку я стояла біля свого будинку у теплому пальті, светрі, джинсах і його туфлях. Тобто туфлях, які він мені подарував і одягнув.
Сьогодні я обрала саме їх не тому, що хотіла зробити йому приємне, а тому, що вони були зручними. Найзручнішими, які я коли-небудь носила. Це — практичне рішення, а не сентиментальне.
Те, що вони досі зберігали привид тепла його рук — це фантомне відчуття. Нейрологічний артефакт, не більше — ретельно переконувала я себе.
Машина з'явилась рівно о десятій. Він за кермом один, без водія, без охорони.
Я сіла, зачинила двері, пристебнулась і тільки тоді подивилась на нього.
І завмерла.
Він виглядав інакше. Не в костюмі — у светрі, темно-сірому, грубої в'язки, з високим коміром, який підкреслював лінію щелепи. Поверх — куртка, шкіряна, стильна і неймовірно йому до лиця. Волосся — без гелю, без укладки, просто — чисте, злегка вологе після душу. Він пахнув інакше — без тієї парфумерної стіни, яку я відчувала в готелі. Просто мило. І шкіра. І щось своє — тваринне, тепле, від чого мій нюховий мозок видав команду “ближче”, а раціональний — “тікай”.
— Доброго ранку, — сказав він. Голос — хриплий. Або він щойно прокинувся, або не спав знову і я підозрювала друге.
— Доброго ранку, — я поправила пасок безпеки. Зайнялась руками, щоб не дивитись на те, як його пальці лежали на кермі. Довгі, сильні. З тими самими мозолями. Пальці, які два дні тому тримали мою щиколотку і рахували мій пульс. — Куди ми їдемо?
— Не далеко, всього годинка їзди.
— Що за захід?
— Не зовсім захід. Скоріше — зустріч, я хочу познайомити тебе з одним другом.
Він вирулив на дорогу. Місто потекло за вікном — спочатку центр, потім передмістя, потім — автобан. Сірий листопадовий ранок, низькі хмари, голі дерева вздовж траси. Краєвид, який виглядав так, ніби з нього висмоктали всі кольори.
— Другом, — повторила я. — У тебе є друзі?
— Один, — він не повернув голови. Дивився на дорогу, але куточок губ здригнувся. — Можливо — два. Якщо рахувати тебе.
— Я — не твій друг.
— А хто?
— Твій медичний консультант. Згідно з контрактом.
— Медичні консультанти не сидять у моїй машині в суботу вранці. І я не надягаю їм туфлі.
Я відчула, як обличчя стає гарячим. Краще він би промовчав. Краще я б забула. Але моє тіло — зрадницьке, непрофесійне тіло — пам'ятало все. Кожен дотик і кожен дюйм шкіри, якого торкнулись його пальці. Те коло під коліном, від якого мене ледь не закоротило.
— Туфлі — це була одноразова акція, — сказала я суворо. — Яка не повториться.
— Шкода.
— Шкода?
— Мені сподобалось, — він сказав це просто. Без підтексту, без грайливості — або з таким рівнем підтексту, що мій мозок не зміг його виміряти. — Тобі теж.
— Мені — не...