Після розмови зі Шмідтом я мала працювати. Замість цього — стояла в порожній ординаторській і дивилась у стіну.
Телефон у кишені халата ніби горів. Я його відчувала фізично — як гарячу вуглинку, яка пече крізь тканину. Хотілось дістати, набрати його номер і сказати... що? “Ти маніпулятор”? “Ти геній”? “Ти зводиш мене з розуму методами, яких не описано в жодному підручнику з психіатрії”?
Замість дзвінка я зробила те, що робила завжди, коли не могла зрозуміти ситуацію: почала збирати інформацію.
Обідня перерва — двадцять хвилин. Я закрилась в ординаторській з ноутбуком і відкрила пошук.
“Рейнхарт Груп” — офіційний сайт. Десять готелів у Європі: Відень, Прага, Мюнхен, Цюрих, Мілан, Барселона, Амстердам, Лондон, Париж, Берлін. Всі — п'ятизірков і в преміум-сегменті. Оборот — не вказаний, але за масштабами бізнесу — дев'ятизначні цифри мінімум. Домінік Рейнхарт — засновник і генеральний директор. Фото офіційне, стримане: сірий костюм, погляд у камеру. Обличчя — таке саме, як у житті, тільки на фото — без тих тіней, які я бачила при свічках.
Далі — преса. Інтерв'ю він давав рідко. Знайшла три: два — бізнес-виданням (сухі, формальні, ні слова про особисте), одне — глянцевому журналу (і там — теж ні слова про особисте, тільки фото в чорній сорочці і підпис “Людина-загадка готельного бізнесу Європи”).
Жодної інформації про сім'ю, жодних колишніх і скандалів. Ніби цей чоловік існував тільки у вимірі бізнесу, а за його межами — порожнеча.
Але я шукала інше. Я шукала — тінь.
“Кастнер Рейнхарт” — Google видав ту саму фотографію, яку я бачила раніше. Благодійний аукціон, три роки тому. Два чоловіки, дві посмішки. Але більше — нічого. Жодних спільних компаній, жодних ділових угод, жодних згадок про партнерство. Ніби хтось ретельно витер усі сліди.
Я набрала: “Ерік Кастнер”.
І ось тут — з'явилось, хоч і не відразу і не на першій сторінці Google — глибше, у регіональних новинах, у маленьких виданнях, які не мали бюджету на SEO і тому не потрапляли в топ пошуку.
Стаття трирічної давнини: “Поліція розслідує зникнення трьох жінок, пов'язане з мережею нелегальних закладів”. Кастнер не згадувався прямо — але компанія, яку називали, була зареєстрована за адресою, яка — після десяти хвилин копання — вела до холдингу, в якому Кастнер був одним із директорів.
Інша стаття, двохрічна: “Закриття розважального закладу за порушення ліцензійних умов”. Адреса — та сама. Кастнер згадується, Рейнхарт ні.
І ще одна — річної давнини: “Тіло невідомої жінки знайдено біля готелю Рейнхарт. Поліція просить допомоги у впізнанні».
Я дивилась на екран. Руки тремтіли. Не від кофеїну — у мене ще навіть не було часу відкрити подарований термос. Від того, що я бачила між рядками. Від того, що вимальовувалось за сухими журналістськими формулюваннями.
Кастнер, нелегальні заклади, клуби і зникнення жінок. І Домінік — на фото поруч із ним. З посмішкою, три роки тому.
Це нічого не доводило. Фото на благодійному аукціоні — не доказ. Бути на фото з кимось — не означає бути з кимось пов'язаним. Я це розуміла головою. Я це повторювала собі знову і знову, як мантру, як протокол реанімації, який вчиш напам'ять, щоб у потрібний момент руки діяли самі.
Але в животі — холодний камінь. І він нікуди зникати не збирався.
О першій ночі я вже не шукала Кастнера. Я шукала сон, який не приходив, і гортала новинну стрічку — безцільно, тупо, як пацієнт натискає кнопку морфіну: не тому, що допомагає, а тому, що руки потребують дії.
Регіональні новини: крадіжка велосипеда, ремонт трамвайних колій. Місцевий депутат потрапив у скандал з паркуванням. Нормальне місто, нормальні проблеми. І нормальне життя, яке я, здається, покинула тижнем раніше і не помітила.
Я гортала далі, палець ковзав по екрану механічно — вгору, вгору, вгору.
І зупинився на фото, маленьке, неякісно-зернисте, як із камери спостереження або паспорта. Обличчя жінки. Молоде — двадцять, може двадцять два. Темне волосся, високі вилиці, східноєвропейські риси.
Я знала це обличчя. Мозок спрацював миттєво — як у реанімації, коли впізнаєш на моніторі ритм, який бачив раніше. Не думаєш — знаєш. Тіло знає раніше за голову.
Це була та жінка з бару. З тієї першої ночі, на закритому поверсі. Та, яка стояла нерухомо, з очима людини, яка присутня фізично, але відсутня всередині. Та, яка зникла — розчинилась — поки я моргнула.
Я збільшила фотографію. Руки тремтіли. Екран плив перед очима, і я моргала, намагаючись сфокусуватись, намагаючись переконати себе, що помиляюсь. Що це — хибнопозитивний результат. Що мозок, виснажений безсонням, підкидає фантоми.
Але ні. Це була вона. Ті самі вилиці і овал обличчя. Тільки очі — на фото були іншими. Живими. Це було фото “до”. До того, як вони стали порожніми.
Заголовок:
“Тіло невідомої жінки знайдено на набережній Дунайського каналу. Поліція просить допомоги у впізнанні. Вік — приблизно 20–25 років. Ознаки насильницької смерті. Особу не встановлено, попри те що вона мала перепустку з фото”.
Дата — вчора. Тіло знайшли вчора вранці рибалки. Я поклала телефон на ліжко. Повільно. Акуратно. Як кладуть небезпечний предмет — бомбу, заряджений шприц, результат біопсії, який ще не відкривала.