П'яту цеглинку він поклав о сьомій ранку.
Я стояла на кухні, намагаючись зрозуміти, чому мій тостер вирішив оголосити страйк саме сьогодні — хліб застряг, ніж не діставав, а запах паленого вже починав конкурувати з моїми парфумами — коли пролунав дзвінок у двері.
Сьома ранку. Хто дзвонить о сьомій ранку? Марек — у Празі, Філ — ніколи не приходить без попередження, Кіра — ніколи не прокидається до дев'ятої, якщо не горить ліжко. Причому буквально.
Я відчинила двері з ножем у руці — тим самим, яким намагалась визволити хліб із тостерної пастки.
На порозі стояв кур'єр. Молодий, перелякано дивився на ніж.
— Д-доставка, — пролепетав він.
— Від кого?
— Без підпису. Але... — він подивився на коробку у своїх руках, — ...там є записка.
Звичайно, записка. У цього чоловіка залежність від записок. Треба йому призначити терапію, або хоча б обмежити доступ до паперу.
Я забрала коробку, закрила двері і поставила ту коробку на стіл.
Коробка була середнього розміру, без логотипу, перев'язана тією ж чорною стрічкою. Я до неї ставилась уже як до серійного елемента: чорна стрічка — значить Рейнхарт. Як код на кардіомоніторі. Стабільний ритм подарунків від чоловіка, який не вміє просто написати “привіт, як справи?”.
Відкрила.
Всередині був термос. Професійний, туристичний з подвійними стінками. Такий, який тримає температуру дванадцять годин. Такий, який я бачила у колег із приватних клінік і заздрила їм так тихо, як тільки можна заздрити термосу.
Поруч — пакет кави. Не звичайної, зерна, обсмажені вручну. На етикетці — назва, яку я бачила тільки в журналах для кавових снобів. Той самий сорт, який я одного разу спробувала на дегустації, на яку мене Кіра затягла минулого року, і від якого я ледь не заплакала від щастя, а потім подивилась на ціну і ледь не заплакала від горя.
Як він знає? Як він, в біса, знає?
Записка і почерк — знайомий до болю. До фізичного болю десь у районі серця, який не має жодного анатомічного пояснення.
“Кава на зміну. Щоб не пити ту отруту з автомата. Термос — для ночей, коли тебе ніхто не зустрічає біля лікарні. Хоча б кава буде теплою. Д.Р.
P.S. П'ята цеглинка. Рахуєш?”
Рахую, четвертий день, п'ять цеглинок. Так я скоро повірю, що Домінік Рейнхарт — не людина, яку півміста боїться, а інша половина ненавидить, а просто ангел во плоті.
Жодної спроби затягнути мене в ліжко, в машину, в номер готелю — тільки цеглинки. І це було найнебезпечнішим із усього, що він робив.
***
У лікарні мене чекав сюрприз. Не приємний, але й не катастрофічний — десь посередині, в тій зоні, де живуть бюрократичні неприємності.
— Софіє, зайдіть до мене, — Шмідт, мій завідувач, перехопив мене в коридорі. Невисокий, кремезний, з вусами, які він вирощував із тією ж відданістю, з якою фермери вирощують капусту. — Терміново.
У кабінеті Шмідта пахло старим папером і мигдальним печивом — він тримав запаси у шухляді столу і думав, що ніхто не знає. Знали всі.
— Сідай, — він кивнув на стілець. Я сіла, стілець підло скрипнув. Як і все в цій лікарні: стільці, двері, бюджет.
— Тобі надійшла пропозиція.
— Яка?
— Зовнішній контракт. Медичне обслуговування приватних заходів. Щомісяця, оплата — через фонд, офіційно, з усіма документами. Контракт уже у відділі кадрів.
Я моргнула. Потім ще раз. Потім третій — для повноти клінічної картини.
— Хто подав заявку?
— Компанія “Рейнхарт Груп”. Через наш відділ зовнішньої співпраці. Усе легально, усе перевірено. Юристи дали добро.
Я сиділа і відчувала, як реальність повільно зсувається під ногами, ніби тектонічна плита. Він оформив мою підробітку офіційно через мою ж лікарню. З контрактом, юристами і відділом кадрів. Так, що мені навіть не потрібно було щось приховувати або порушувати трудову угоду.
Це була не просто цеглинка, це був цілий фундамент. Домініку Рейнхарт, коли ж ти покажеш свої темні сторони?
Власне, тоді ще я не здогадувалась, настільки швидко це буде…
— Умови хороші, — Шмідт подвинув до мене папку. — Я б навіть сказав — підозріло хороші. Але наша юридична служба перевірила: все чисто, тому рішення за тобою.
Я відкрила папку. Контракт — на десяти сторінках. Мова — суха, юридична, бездоганна. Обов'язки: медичне забезпечення на приватних заходах компанії “Рейнхарт Груп”. Графік: два-три рази на місяць, за попереднім узгодженням. Оплата — та сама сума, яку він назвав у ресторані. Тільки тепер вона виглядала не як хабар, а як рядок у трудовій угоді.
Він усе продумав, кожну деталь. Кожну лазівку, через яку я могла б відмовитись. “Це нелегально” — тепер легально. “Це конфлікт інтересів” — тепер узгоджено з роботодавцем. “Мені не потрібні твої гроші” — тепер це не його гроші, а контрактна оплата.
Він забрав у мене всі відмовки. Одну за одною, і залишив тільки одну причину відмовитись: “Я не хочу”.