Зв’язок із Землею зник не одразу. Спочатку пропали дрібниці — затримка у відповіді, легке спотворення голосу, ніби слова проходили крізь воду. Потім зображення на головному екрані командного центру застигло: напівусмішка диспетчера, миготіння курсора, незавершене речення.
— Земля, повторіть, — сказав Марко, нахилившись до пульта. — «Ехо» викликає Землю.
Тиша.
Не та тиша, до якої вони звикли за куполами, а мертва, цифрова — без шуму, без перешкод, без життя.
Ліра стояла трохи осторонь, притиснувши руки до холодного металу столу. Вона дивилася на екран і ловила себе на дивній думці:
Наче нас стерли.
— Спробуй резервний канал, — сказала вона спокійно, хоча всередині все стискалося.
Марко перемкнув систему. Потім ще раз. І ще.
— Нічого, — прошепотів він. — Ні аварійного маяка, ні автоматичних підтверджень.
У командному центрі зібралася майже вся зміна. Дванадцять людей. Надто багато для тісного приміщення — повітря стало важким, наповненим страхом і потом.
— Це тимчасово, — різко сказала докторка Хан, біолог експедиції. — Сонячні бурі, нестабільна іоносфера. Ми знали, що Аркасія проблемна.
— Ми знали, що вона мертва, — перебив її технік Олег. — А не що вона… — він махнув рукою, — відповідає.
Запала тиша.
Ліра відчула, як кілька поглядів ковзнули по ній.
— Ти щось не договорюєш, — сказав Марко тихо, але чітко. — Ще з учора.
Вона повільно підняла голову.
— Я чула сигнал, — сказала Ліра. — Не як шум. Як структуру. Як… намір.
— Ти чула щось, — Олег нервово засміявся. — Ми всі тут недосипаємо. Тиск. Замкнений простір. Мозок любить жарти.
— Мій мозок не може перезапускати енергетичні контури, — відповіла вона жорстко. — А хтось це зробив.
Хтось із задніх рядів прошепотів: — Вона думає, що планета жива.
— Я думаю, що ми не одні, — сказала Ліра. — І що зв’язок зник не випадково.
Голос Хан став холодним: — Ти пропонуєш повірити, що Аркасія нас відрізала?
— Я пропоную не заперечувати очевидне.
Напруга повисла в повітрі, як натягнутий дріт. Кожен з них приїхав сюди з вірою в науку, контроль, протоколи. А зараз усе це тріщало.
— Добре, — сказав Марко, піднімаючи руки. — Паніка нам не допоможе. Пріоритети:
перше — стабільність станції,
друге — відновлення зв’язку,
третє — психологічний стан команди.
— А якщо зв’язку більше не буде? — хтось запитав.
Ніхто не відповів.
Пізніше Ліра сиділа у своїй каюті.
Маленька кімната — ліжко, стіл, фото Землі на стіні. Вона дивилася на зображення океану, довго. Занадто довго.
Вони навіть не знають, що ми зникли, — подумала вона.
Для них ми ще кілька хвилин «у зоні затримки». Потім — помилка. Потім — тиша.
Вона зняла черевики, відчула, як втома навалюється разом зі страхом. Але заснути не могла.
І тоді — знову ритм.
Не ззовні.
І не в голові.
У системі.
На її персональному терміналі сам собою загорівся екран.
— Ні… — прошепотіла Ліра, повільно підходячи.
Символи складалися у послідовність. Просту. Чітку.
НЕ БІЙСЯ
Вона сіла.
— Ти… — голос зірвався. — Ти нас відрізав?
Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім:
МИ ЗАКРИЛИ ДВЕРІ, ЩОБ НАС ПОЧУЛИ
— Це… контакт, — прошепотіла вона. — Свідомий.
Руки тремтіли, але вона не відводила погляду.
— Чому я? — запитала Ліра. — Чому не всі?
Відповідь з’явилася не одразу.
ТИ СЛУХАЄШ. І ТИ НЕ РУЙНУЄШ
Її груди стиснуло.
— Якщо ти хотів, щоб тебе почули, — сказала вона, ковтаючи страх, — ти налякав нас.
СТРАХ — ЦЕ МОВА МОЛОДИХ ВИДІВ
— Ми не хочемо війни, — тихо сказала Ліра. — Ми дослідники.
Довга пауза.
Потім екран згас.
А разом із ним — світло в каюті.
Ліра залишилася в темряві, чуючи лише власне дихання.
І розуміючи:
тепер вона — посередник.
А команда — ще не знає, що вона вже не просто людина зі станції «Ехо».