«пульс чужого світу»

Розділ 3. Ізоляція

Зв’язок із Землею зник не одразу. Спочатку пропали дрібниці — затримка у відповіді, легке спотворення голосу, ніби слова проходили крізь воду. Потім зображення на головному екрані командного центру застигло: напівусмішка диспетчера, миготіння курсора, незавершене речення.

— Земля, повторіть, — сказав Марко, нахилившись до пульта. — «Ехо» викликає Землю.

Тиша.

Не та тиша, до якої вони звикли за куполами, а мертва, цифрова — без шуму, без перешкод, без життя.

Ліра стояла трохи осторонь, притиснувши руки до холодного металу столу. Вона дивилася на екран і ловила себе на дивній думці:

Наче нас стерли.

— Спробуй резервний канал, — сказала вона спокійно, хоча всередині все стискалося.

Марко перемкнув систему. Потім ще раз. І ще.

— Нічого, — прошепотів він. — Ні аварійного маяка, ні автоматичних підтверджень.

У командному центрі зібралася майже вся зміна. Дванадцять людей. Надто багато для тісного приміщення — повітря стало важким, наповненим страхом і потом.

— Це тимчасово, — різко сказала докторка Хан, біолог експедиції. — Сонячні бурі, нестабільна іоносфера. Ми знали, що Аркасія проблемна.

— Ми знали, що вона мертва, — перебив її технік Олег. — А не що вона… — він махнув рукою, — відповідає.

Запала тиша.

Ліра відчула, як кілька поглядів ковзнули по ній.

— Ти щось не договорюєш, — сказав Марко тихо, але чітко. — Ще з учора.

Вона повільно підняла голову.

— Я чула сигнал, — сказала Ліра. — Не як шум. Як структуру. Як… намір.

— Ти чула щось, — Олег нервово засміявся. — Ми всі тут недосипаємо. Тиск. Замкнений простір. Мозок любить жарти.

— Мій мозок не може перезапускати енергетичні контури, — відповіла вона жорстко. — А хтось це зробив.

Хтось із задніх рядів прошепотів: — Вона думає, що планета жива.

— Я думаю, що ми не одні, — сказала Ліра. — І що зв’язок зник не випадково.

Голос Хан став холодним: — Ти пропонуєш повірити, що Аркасія нас відрізала?

— Я пропоную не заперечувати очевидне.

Напруга повисла в повітрі, як натягнутий дріт. Кожен з них приїхав сюди з вірою в науку, контроль, протоколи. А зараз усе це тріщало.

— Добре, — сказав Марко, піднімаючи руки. — Паніка нам не допоможе. Пріоритети:

перше — стабільність станції,

друге — відновлення зв’язку,

третє — психологічний стан команди.

— А якщо зв’язку більше не буде? — хтось запитав.

Ніхто не відповів.

Пізніше Ліра сиділа у своїй каюті.

Маленька кімната — ліжко, стіл, фото Землі на стіні. Вона дивилася на зображення океану, довго. Занадто довго.

Вони навіть не знають, що ми зникли, — подумала вона.

Для них ми ще кілька хвилин «у зоні затримки». Потім — помилка. Потім — тиша.

Вона зняла черевики, відчула, як втома навалюється разом зі страхом. Але заснути не могла.

І тоді — знову ритм.

Не ззовні.

І не в голові.

У системі.

На її персональному терміналі сам собою загорівся екран.

— Ні… — прошепотіла Ліра, повільно підходячи.

Символи складалися у послідовність. Просту. Чітку.

НЕ БІЙСЯ

Вона сіла.

— Ти… — голос зірвався. — Ти нас відрізав?

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім:

МИ ЗАКРИЛИ ДВЕРІ, ЩОБ НАС ПОЧУЛИ

— Це… контакт, — прошепотіла вона. — Свідомий.

Руки тремтіли, але вона не відводила погляду.

— Чому я? — запитала Ліра. — Чому не всі?

Відповідь з’явилася не одразу.

ТИ СЛУХАЄШ. І ТИ НЕ РУЙНУЄШ

Її груди стиснуло.

— Якщо ти хотів, щоб тебе почули, — сказала вона, ковтаючи страх, — ти налякав нас.

СТРАХ — ЦЕ МОВА МОЛОДИХ ВИДІВ

— Ми не хочемо війни, — тихо сказала Ліра. — Ми дослідники.

Довга пауза.

Потім екран згас.

А разом із ним — світло в каюті.

Ліра залишилася в темряві, чуючи лише власне дихання.

І розуміючи:

тепер вона — посередник.

А команда — ще не знає, що вона вже не просто людина зі станції «Ехо».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше