Космос мовчав.
Не тією мертвою, байдужою тишею, до якої звикають астронавти, а напруженим мовчанням — таким, у якому здається, що щось ось-ось має заговорити.
Орбітальна станція «Горизонт-7» повільно ковзала над темною півкулею планети, яку в документах називали сухо й безлико — AR-427, а між собою члени експедиції вже давно охрестили Аркасією.
Ліра прокинулася за секунду до тривоги.
Вона не знала чому. Не було різкого звуку, не було світлового сигналу, не було кошмару. Просто — відчуття. Глухий тиск у грудях, ніби хтось дивився крізь неї знизу, з глибин планети.
Вона сіла на ліжку й затамувала подих.
Станція гуділа рівно. Життєзабезпечення працювало стабільно. Усе було… нормально.
Занадто нормально.
Ліра вже потягнулася назад до ковдри, коли в коридорах спалахнуло аварійне світло.
— Увага всьому персоналу. Невідоме джерело сигналу. Повторюю: невідоме джерело сигналу.
Голос бортового ШІ був спокійний, але саме це насторожувало.
Ліра швидко вдяглася й вибігла в коридор. Метал під ногами злегка вібрував — станція реагувала на щось зовнішнє. На щось, чого не було в жодному звіті.
У командному відсіку вже зібралися кілька людей. Монітори світилися дивними хвилями — не схожими ні на радіоперешкоди, ні на природні імпульси.
— Це не космос, — сказав Марко, не відводячи погляду від екранів. — Джерело… знизу.
Ліра повільно підійшла ближче.
Сигнал пульсував. Ритмічно. Майже… як серцебиття.
— Він не випадковий, — прошепотіла вона. — Це не шум. Це… звернення.
— До кого? — хтось нервово засміявся. — Тут немає нікого, крім нас.
Саме в цю мить сигнал різко змінився.
На кілька секунд усі монітори згасли — і станція занурилася в темряву.
А потім Ліра побачила.
Не очима.
Усередині.
Спалахи світла, кристалічні долини, туман, що рухався, ніби живий. Відчуття присутності — древньої, спостережливої, не ворожої… але й не людської.
Ви прийшли надто близько.
Ліра здригнулася і схопилася за край пульта, щоб не впасти.
Світло повернулося. Монітори знову ожили. Люди навколо заговорили, хтось лаявся, хтось вимагав пояснень.
— Ліро? — Марко дивився на неї пильно. — Ти в порядку?
Вона повільно кивнула, хоча серце калатало так, ніби намагалося вирватися назовні.
— Це… тільки початок, — сказала вона тихо. — Планета не мовчить. Вона просто чекала.
Десь унизу, під шарами каменю й кристалів, Аркасія відповіла на присутність людей.
І тепер уже було запізно робити вигляд, що експедиція — це просто наукове дослідження.