«пульс чужого світу»

Пролог. Сигнал

Космос мовчав.

Не тією мертвою, байдужою тишею, до якої звикають астронавти, а напруженим мовчанням — таким, у якому здається, що щось ось-ось має заговорити.

Орбітальна станція «Горизонт-7» повільно ковзала над темною півкулею планети, яку в документах називали сухо й безлико — AR-427, а між собою члени експедиції вже давно охрестили Аркасією.

Ліра прокинулася за секунду до тривоги.

Вона не знала чому. Не було різкого звуку, не було світлового сигналу, не було кошмару. Просто — відчуття. Глухий тиск у грудях, ніби хтось дивився крізь неї знизу, з глибин планети.

Вона сіла на ліжку й затамувала подих.

Станція гуділа рівно. Життєзабезпечення працювало стабільно. Усе було… нормально.

Занадто нормально.

Ліра вже потягнулася назад до ковдри, коли в коридорах спалахнуло аварійне світло.

— Увага всьому персоналу. Невідоме джерело сигналу. Повторюю: невідоме джерело сигналу.

Голос бортового ШІ був спокійний, але саме це насторожувало.

Ліра швидко вдяглася й вибігла в коридор. Метал під ногами злегка вібрував — станція реагувала на щось зовнішнє. На щось, чого не було в жодному звіті.

У командному відсіку вже зібралися кілька людей. Монітори світилися дивними хвилями — не схожими ні на радіоперешкоди, ні на природні імпульси.

— Це не космос, — сказав Марко, не відводячи погляду від екранів. — Джерело… знизу.

Ліра повільно підійшла ближче.

Сигнал пульсував. Ритмічно. Майже… як серцебиття.

— Він не випадковий, — прошепотіла вона. — Це не шум. Це… звернення.

— До кого? — хтось нервово засміявся. — Тут немає нікого, крім нас.

Саме в цю мить сигнал різко змінився.

На кілька секунд усі монітори згасли — і станція занурилася в темряву.

А потім Ліра побачила.

Не очима.

Усередині.

Спалахи світла, кристалічні долини, туман, що рухався, ніби живий. Відчуття присутності — древньої, спостережливої, не ворожої… але й не людської.

Ви прийшли надто близько.

Ліра здригнулася і схопилася за край пульта, щоб не впасти.

Світло повернулося. Монітори знову ожили. Люди навколо заговорили, хтось лаявся, хтось вимагав пояснень.

— Ліро? — Марко дивився на неї пильно. — Ти в порядку?

Вона повільно кивнула, хоча серце калатало так, ніби намагалося вирватися назовні.

— Це… тільки початок, — сказала вона тихо. — Планета не мовчить. Вона просто чекала.

Десь унизу, під шарами каменю й кристалів, Аркасія відповіла на присутність людей.

І тепер уже було запізно робити вигляд, що експедиція — це просто наукове дослідження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше