Розділ 11. Коли шляхи переплітаються.

• Серйозно?! Де він? І який саме? - Пітер мало не пританцьовував від хвилювання просто на оглядовому майданчику вежі.
• Не знаю, який саме! Але він точно, абсолютно точно в тому боці, де ярмарок! - упевнено, проте з помітним тремтінням у голосі, прошепотіла Сутність.
• Стривай, але ми ж щойно звідти прийшли, і ти нічого не відчував?
• Слухай уважно, малюче! Ми там були - і його там не було. Що тут незрозумілого? А тепер він там, а ми - тут!
• Виходить, нам треба повернутися?
• Якщо хочемо його знайти, Пітере, то нам треба бути саме там.

Гном кинув погляд на сестричку, яка заворожено дивилася на місто з висоти пташиного лету.

• Ми можемо постояти ще п’ять хвилин, га? Нехай Саллі надивиться досхочу, коли вона ще сюди потрапить.
• Без питань, Пітере, - м’яко відповіла Сутність. - Що таке п’ять хвилин порівняно з вічністю під каменем.

За пів години Пітеру все ж вдалося вмовити Саллі повертатися на ярмарок, спокусивши її купівлею цукрового півника. З сестричкою на плечах та омріяним смаколиком, купленим у найближчій крамничці, Пітер швидко дістався околиці Фалбриджа. 

• Пітере, а знаєш, цей міський півник нічим, ну от геть нічим не відрізняється від наших! - зробила висновок задоволена Саллі, по черзі облизуючи цукерку то з одного, то з іншого боку.
• Еге ж, Саллі. Цукор - він і у Фалбриджі цукор. З чого б їм відрізнятися?

Пірнувши в потік гномів, який помітно збільшився, Пітер і Саллі стали частиною галасливого ярмаркового тлуму. Діставшись головної площі, Пітер був уражений змінами: ще вранці порожній майдан тепер вирував і кипів. Голова йшла обертом від нескінченної вервечки облич.

Усюди публіку розважали скоморохи та лялькові театри, дресирувальники хвалилися вміннями своїх улюбленців, а таємничі віщуни наввипередки розкривали секрети майбутнього. На площі на повну силу оживали атракціони; до найпривабливіших із них, як-от до оглядового колеса, уже зміїлися довгі черги. Над ярмарком стояв невщухаючий гомін, у якому то тут, то там чулося дзвінке перелічування монет.

• Туди, Пітере, в той бік… За оглядове колесо! - змовницьки шепотіла Сутність. - Він десь там, я відчуваю…

Пітер щосили тягнув за руку Саллі, яка, своєю чергою, тягнула брата в протилежний бік - до атракціону, що сяяв вогнями.

• Саллі, люба, ми обов’язково повернемося до колеса! Мені зараз терміново треба відшукати одну річ, - не поступався Пітер, буквально протягуючи сестричку повз принадні каруселі.

Саллі, геть не звична до відмов, миттю залилася гіркими сльозами.

• Я обіцяю: на зворотному шляху ми покатаємося на всіх. Ну, майже на всіх - на скільки вистачить моїх мідяків! - заблагав Пітер, намагаючись угамувати рев.
• Майже на всіх? - шмигаючи носом і підозріло насупившись, перепитала вона.
• Так. На скільки вистачить монет, - твердо підсумував гном.

Варто було їм обійти оглядове колесо, як перед очима постала чергова народна забава, що зібрала чималу юрбу зівак. У центрі майданчика гордо висилався вкопаний стовп, до того щедро натертий воском, що на нього боляче було дивитися від сонячних полисків. На самісінькій верхівці цієї слизької твердині на героя чекали новенькі шкіряні чоботи. Правила були прості: платиш один мідяк і штурмуєш вершину, доки не увірветься терпець або не зітруться штани.

• Підходь! Підходь! Чоботи собі загреби! - заливався солов’єм перший зазивала.
• Чоботи за гріш! Де ще такі знайдеш? - вторив йому напарник, здивовано розводячи руками, наче сам не вірив у таку щедрість.

Натовп у захваті свистів і роздавав «цінні» поради. Біля підніжжя, ніжно обнявши стовп, сидів геть знесилений гном Кранк. Глядачі не скупилися на підтримку:

• Тисни, друже! Ще одна спроба - і вони твої!
• Ти кашу вранці їв чи просто миску облизав?
• Скидай сорочку, хлопець! Голою шкірою прилипнеш - миттю злетиш!

Гном Кранк важко, зі свистом дихав, а з його обличчя градом котився піт. Але, всупереч очікуванням натовпу, він не виглядав розбитим. Навпаки, на його губах грала дивна, лячно серйозна усмішка, а погляд був прикутий до верхівки так, ніби він бачив там не просто взуття, а якесь велике скарб.

• Це мій дядько… - почув раптом Пітер за спиною найприємніший і наймилозвучніший голос у світі.

«Моллі?! Це вона! Просто позаду мене!» - серце Пітера пропустило удар, а в животі наче зграя лісових феєчок пустилася в танок. Він боявся навіть обернутися, щоб не сполохати цю мить.

• Привіт, любий Пітере, - проспівав голосок. - Як твої веселі дні? І чому це Саллі така заревана посеред такого чудесного ярмарку?

Пітер обернувся з розгубленою усмішкою і на мить утратив дар мови, замилувавшись святковим вбранням Моллі. Блакитний ковпак на золотих хвилях волосся і така ж ніжно-блакитна сукня з яскраво-жовтими шароварами ідеально підкреслювали її походження. Ця шата була живим утіленням земель її клану - вона нагадувала про безкраї поля стиглої пшениці під бездонним небом степових гномів.

• Привіт, мила Моллі, - видихнув Пітер, намагаючись повернути голосу впевненість. - У мене все… дуже-предуже добре. А Саллі зажурилася просто тому, що не бажає чекати «потім», а хоче все «зараз».
• Я не хочу «зараз» чи «потім»! Я просто… ХОЧУ! Е-у-м! - Саллі в серцях тупнула ніжкою, ледь не підстрибнувши на місці.
• Ох, як я тебе розумію, Саллі, — тепло відгукнулася Моллі. Вона присіла перед малечею і акуратною мереживною хусточкою витерла останні сльозинки з її пухких щічок. - Мій молодший братик точнісінько такий самий, як ти. Справжній маленький вихор!
• Моллі, то ти кажеш, це твій дядько? - Пітер кивнув у бік виснаженого гнома саме тієї миті, коли той, остаточно втративши сили, розтиснув обійми і мішком повалився на спину просто в пилюку.