Розділ 7. Гном на всі руки.

Один із найбільш значущих днів у житті гномів - напередодні Великого Триденного Ярмарку у Фалбриджі. У цей час усі поселення Долини нагадують киплячий казан або розгудений вулик. Від самого ранку гноми з клопітними обличчями гасають вулицями, поспіхом завершуючи справи, відкладені «на потім».

Треба встигнути все: полагодити вози, перевірити збрую, упорядкувати торговельні павільйони. Мунки, Кранки та Дунґи пакують товари, сортують вироби для обміну й вантажать провізію. Готуються й самі: латають святкове вбрання, підстригають бороди та вичісують кучері. Увесь день минає в передсвятковій метушні, а ввечері, за сімейною вечерею, кожен намагається згадати: чи не забули вони якусь дрібничку, необхідну для вдалої торгівлі та веселощів?

І цей день перед ярмарком не став винятком. Пітер прокинувся не від лагідних променів досвітнього сонця, не від багатоголосого співу пташок і навіть не від маминого поклику до сніданку. Його вирвав зі сну одноманітний гул - какофонія звуків поселення, що давно вже прокинулося, злившись у єдиний монотонний потік.

Намагаючись не дивитися на бильце стільця, де з вечора висів пояс, Пітер завмер. Потайки він відчайдушно сподівався, що всі вчорашні дива не були сном. Він щільно затулив долонями очі й, потроху розсуваючи пальці, боязко зиркнув крізь них на стілець.

• Фу-у-ух… - видихнув він, відчуваючи, як тілом розливається гаряча хвиля полегшення. - Не наснилося.

Пояс висів точнісінько на тому ж місці, де Пітер залишив його вчора.

«Поясе, ей, Поясе… Ти як там? Як спалося? Чи вам, сутностям, сон зовсім не потрібен?» - подумки покликав він. Пітер уже засвоїв: звертатися до артефакту вголос немає жодної потреби, досить просто спрямувати на нього свої думки.

• Доброго ранку, мій юний друже. Усім мислячим створінням - до яких я, безумовно, зараховую і Сутностей, - відпочинок життєво необхідний. І поспав я, мушу визнати, чудово. Тисячі років не відав я такого солодкого й глибокого сну! Гадаю, уся справа у твоїй кімнаті: вона затишна, простора, сповнена ароматів смоли і, що найважливіше, - дерев’яна. Після нескінченних віків у сирій землі, під гнітом багатотонного валуна… Пхе, навіть згадувати про це гидко.
• А ти не воруши минуле, - подумки відгукнувся Пітер, стягуючи червону піжаму і влазячи в повсякденні штани. - Не згадуватимеш - гляди, воно й саме забудеться. У нас, гномів, так зі шкільними уроками завжди працює! Давай краще сьогодні покажеш, як я можу вдесятеро збільшувати силу. Аж руки сверблять спробувати.

Пітер застебнув пояс, мигцем зиркнув у дзеркало, аби переконатися, що все сидить рівно, і рушив до виходу.

• «О, я буквально шкірою відчуваю твій азарт, Пітере, - відгукнулася Сутність. - Сьогодні ми влаштуємо твоїм талантам справжню перевірку. Запевняю, ти будеш у захваті від самого себе».
• «Оце я й хотів почути! - Пітер ляснув долонею по пряжці-їжаку. - Швидше, ходімо!»

Щойно Пітер підійшов до дверей спальні, як знизу, з їдальні, долинув голос мами Поллі:

• Саллі, Пітере! Мої любі маленькі гноми! Прокидайтеся і бігом снідати! Сьогодні ціла купа справ!

Вийшовши з кімнати, Пітер попрямував до кручених сходів. Ще на горішніх східцях він завмер і жадібно втягнув носом повітря: будинком розливався густий, запаморочливий аромат, що миттю роздратував звірячий апетит. Так міг пахнути тільки ніжний, засмажений до золотої скоринки їжачий бекон. Пітеру було абсолютно байдуже, що ще подадуть до столу - такий делікатес він був готовий тріскати з чим завгодно, бодай із сухарем! Але внизу на нього чекав справжній бенкет: сьогодні на додачу до бекону мама насмажила цілу гору лісових грибів!

Завмерши на сходах, Пітер спостерігав, як Поллі звично та спритно розставляє наділки. Рожева - для Саллі, коричнева - на місце самого Пітера. А найвеличнішу таріль мама з почестями вмостила перед батьком. Тато Джордж уже зайняв свій «бойовий пост». Озброївшись ножем і виделкою, він так нетерпляче переводив погляд із паруючого бекону на гору грибів, що нагадував мисливця в засідці. Мабуть, вирішивши, що дітей доведеться чекати до нових віників, він із досадою відклав приладдя, схопив окраєць хліба й заходився зосереджено його жувати. З вигляду батька Пітер зрозумів: треба поспішати.

• Мамо, тату! Я вже тут! - весело вигукнув Пітер, перестрибуючи через східці.

Джордж скинув очі на сина й зі здивуванням зауважив, що той не лише не проспав, а вже повністю вдягнений і готовий до трудових звитяг. В очах батька майнула схвальна іскра, і він тут же знову розвернувся до сходів.

• Саллі, Саллі! Сніданок на столі, чекаємо лише на тебе! - нетерпляче прогуркотів Джордж.

Тієї ж миті двері сусідньої спальні зі скрипом розчинилися. На балкон другого поверху випливла хмара розпатланого волосся в червоній піжамі - заспана Саллі зволила явитися світові.

• Ну, та-а-ату! Йду я, йду… - пробурмотіла вона. Потираючи кулачками очі й раз по раз перечіпаючись, сестричка мляво задріботіла до сходів, явно сподіваючись додивитися сон просто на ходу.
• Ну, давайте-но швидше до трапези! - радісно пробасив Джордж, нарешті беручись до ножа та виделки. - У мене вже сил бракує просто споглядати таку смакоту! Дякую тобі, о люба мати моїх дітей і неоціненна дружино моя, Поллі!

Не чекаючи, поки родина вмоститься, Джордж заповзявся зводити у своїй тарілці дві паруючі гори. На те, як їсть батько Пітера, можна було дивитися вічно. Подібно до плинної річкової води чи мірного потріскування нічного багаття, це видовище занурювало в справжній транс. Можна було заворожено спостерігати за щелепами Джорджа і водночас відсторонено думати про щось своє, нескінченно далеке від їжі, води чи вогню. А можна було й зовсім ні про що не думати, просто споглядаючи цей первісний, магічний процес поглинання харчів.