Розділ 5. Пітер знаходить Сутність

Зручно вмостившись на рогожі під тим самим деревом, що й раніше, Пітер упорав залишки сирників і запив їх чималим ковтком їжачого молока.

• Життя - штука приємна… - підсумував він, потягуючись так, що ледь не луснула жилетка.

Добре напханий живіт - найкращий побратим для великої балади. Пітер дістав із бездонної торбини аркуш паперу та недогризок олівця, гепнувся на спину й витріщився в небо в пошуках натхнення.

• Так, із чого почнемо? - міркував він. - Спершу треба представити публіці головного героя. Тобто мене. Потім перейдемо до оспівування шляхетних діянь… Хоча стоп. Як я можу оспівувати подвиги, які ще навіть не запланував? Моє завдання зараз - спорудити такий піднесений початок, щоб аж подих перехоплювало, і прилаштувати до нього надзвичайно щасливий кінець. А вже середину життя якось само заповнить!

На цьому, почухавши олівцем за вухом, Пітер більше не міг стримувати творчий порив і майже без роздумів почав занотовувати рими, що спадали на думку. Він писав, закреслював, переписував, переносив і стирав - як окремі слова, так і цілі рядки. Мукав, жестикулював, підхоплювався і часом навіть пританцьовував. Проговорював написане вголос, дивлячись у небо, і замислено в те ж саме небо мовчав.

Минула десь година, і Пітер втішено поглянув на два перші куплети балади, переписані на чистий аркушик:

ГНОМ ПІТЕР ІЗ МУНКІВ, СТА́РШИЙ СИН,

У ФОРЕСТХІЛЛСІ ЖИВ - НЕ ТУЖИВ.

НЕ ЛЕДАРЮВАВ, НЕ ТИНЯВСЯ БЕЗ ДІЛ,

ВІН ДОБРУ І ПРАВДІ СЛУЖИВ.

ПОМОЖЕ ВІН - ПОМОЖУТЬ ЙОМУ,

ЗА ПРАВИЛОМ ЦИМ ВІН ЖИВ.

НЕ ЧИНИ ЗЛА Й ОБРАЗИ НІКОМУ,

ВІН ДОБРУ І ПРАВДІ СЛУЖИВ.

• Напрочуд непогано! Мабуть, я міг би стати славетним на всю долину бардом! - захоплювався собою Пітер. - Далі нащадки напишуть: «Та раптом зненацька прийшло лихо…» чи щось подібне, і оспівають мої подвиги! Залишилося тільки вигадати надзвичайно щасливий кінець балади.

За пів години шалених творчих мук, що супроводжувалися все тим самим набором із мукання, підстрибування та ритуальних танців, Пітер усвідомив гірку істину: натхнення спакувало речі й покинуло його, навіть не попрощавшись. Вдивляючись у перші два рядки та вже готову четверту строфу, він марно намагався видобути з порожнечі зміст і риму для примхливого третього рядка:

І РАТНИЙ ПОДВИГ ЦЕЙ СКОЇВШИ,

ВІН СПОКІЙ СВІТУ ЗМІГ ВІДНОВИТЬ,

— — — — — — — — — — — — — — 

СТАВ З МОЛЛІ В МИРІ Й ЩАСТІ ЖИТЬ.

Пітер міг би, звісно, змінити останній рядок і підібрати іншу риму, але був категорично проти будь-якого майбутнього без Моллі. Тому «в мирі й щасті жить» мало залишитися на своєму місці за будь-яку ціну.

• Та-а-ак… - міркував він. - Рима до слова «відновить» звучить добре, та й зміст в останньому рядку важливий. Моллі, напевно, буде в захваті. Але як же бути з цим «скоївши»? Нагородивши… накопичивши… відродивши… завороживши… надкусивши… Тьху! Схоже, вірш мій - запаршив!

Геть зневірившись зв'язати до купи останній куплет, Пітер уже вирішив був відкласти віршування на колись потім, аж раптом… Легко й тихо, майже пошепки, наче вітерець пробіг верхівками житніх колосків, ледь їх торкаючись, якийсь голос виник у Пітеровій голові й торкнувся його думок:

- УСЕ ТЕМНЕ ЗЛО ПОБИВШИ…

Від несподіванки Пітер різко розвернувся. Позаду нікого не було. Крутячи головою, він гарячково вишукував господаря голосу. Нікого! Ані живої душі. Тільки їжаки шаруділи в траві, снуючи у своїх справах, та птахи дзвінко щебетали на різні лади.

Ще раз озирнувшись на всі боки, Пітер подумав, що йому, мабуть, здалося - мало що, раптом і справді перегрівся на сонечку. Відійшовши про всяк випадок у густу тінь дерев, він спробував згадати, що ж саме йому там «вчулося».

• Та-а-ак. Щось про друзів… «Усе темне побивши…», е-е-е, «усіх злих перебивши…» - дурниця якась виходить, - засмучено зітхнув Пітер.
• УСЕ ТЕМНЕ ЗЛО ПОБИВШИ. Наче непогано вписується в риму і у твій сюжет. Чи не так, Пітере? - цього разу голос у голові звучав гучніше, уже не намагаючись шептати.
• Де?.. Хто?.. Що це таке?! Виходь, годі ховатися! Я тебе не боюся! — ошелешено й люто вигукував Пітер, крутясь на місці й намагаючись вгадати, звідки на нього нападуть.
• Поки не важливо, хто Я чи що Я, малюче. Про це розповім згодом, обіцяю, - чемно продовжував голос. - А наразі наполегливо раджу занотувати мою підказку. У мене залишилося зовсім мало часу, я слабну.

Пітер трохи вгамувався і перестав крутитися дзиґою.

• Ти що, дух лісовий? Віршоплет-підказувач? Або… а, а-а-а… - Пітер вмить згадав усі дитячі (і не лише дитячі) страхачки про лісову нечисть. Найжахливішим у них був злидень Гіндрик-звір. Подейкували, що всі зниклі в лісі гноми - його рук справа: він заманює бідолах у хащу, звідки немає вороття.

«Можливо, заманює якраз римами!» - із жахом подумав Пітер.

Схрестивши вказівний та середній пальці на правій руці, він різко виставив їх уперед, ніби відштовхуючи щось від себе. Кожен гном знає: цей знак відлякає і не підпустить близько жодну нечисту силу.

• Ні, це не я. І нечиста сила - теж не я. Кажу ж тобі: спершу занотуй, а тоді погоморимо.

Спокійний і помітно ослабший голос подіяв на Пітера умиротворююче. Ще трохи покрутившись, але так нікого й не побачивши, він вирішив, що втрачати нічого - можна й записати. Тим паче, що рядок йому й справді припав до душі.