Розділ 4. Вовняне кохання.

З причин, геть не відомих гномам, одомашнені їжаки мали якусь абсолютно нездоланну пристрасть до овечої вовни. Мешканці Долини відкрили цю дивовижу абсолютно випадково. Якось пізно увечері, майже вночі, років із сто тому, поважний гном на ім'я Майлз Мунк вирішив зрізати шлях і рушив навпростець через отару їжаків, які щойно повернулися з пасовища. Не чекаючи жодного підступу від цих зазвичай миролюбних, лагідних і мовчазних створінь, Майлз переліз через огорожу загону. Проте, пройшовши кілька кроків у самій гущавині колючої маси, він помітив дещо дивне: їжаки почали враз піднімати мордочки, кумедно шмигаючи носиками й обнюхуючи все довкола. Вони повільно крутили головами в різні боки, наче намагалися вистежити джерело таємничого запаху. Майлз потім палко присягався, що очі в їжаків у той момент якось зовсім нездорово блищали й навіть сльозилися від великого зворушення. 

Збагнувши, що пахощі йдуть саме від гнома, їжаки заповзялися щосили тиснути на Майлза, а найзавзятіші навіть подерлися його штанинами вгору, прагнучи дістатися ближче до джерела радості. Геть спантеличений і вже блідий, як крейда, Майлз спершу спробував дати задній хід до рятівного паркана. Проте позаду вже згуртувалася щільна колюча лава тих, хто розкуштував запах раніше за інших. Тупіт десятків дрібних лапок, що чимдуж поспішали до нього з усіх усюд, навів на закляклого від такого нахабства гнома дикий жах.

У паніці Майлз різко метнувся ліворуч, намагаючись на ходу струсити з себе колючих нахабників, що чіплялися за одяг, потім рвонув прямо й праворуч. Перестрибнувши через невелику купку сопучих колючок, він помчав до протилежного боку загону. Тваринки стікалися до нього звідусіль, наче сірі хвилі під час припливу. Оббігаючи та перескакуючи через їжачі гурти, Майлз вже бачив заповітну огорожу за якісь два десятки кроків. Коли переслідувачі нарешті відстали, а шлях до волі став чистим, гном у радісному піднесенні приготувався до вирішального стрибка, аж раптом сталося велике лихо… Майлз перечепився!

Грюкнувшись із розгону обличчям просто в багнюку і проїхавши ще кілька кроків густою тванню, він завмер, намагаючись угамувати біль. Підвівши голову, Майлз відчайдушно витягнув руку в бік паркана, сподіваючись бодай дотягнутися до нього, але тієї ж миті його накрила й поглинула сіра хвиля їжаків, що нарешті його наздогнали. Десятки маленьких лапок топталися по ньому, а мокрі носики лоскотали й заслинювали одяг. Майлз, згорнувшись калачиком і затуливши обличчя руками, несамовито заверещав. Він був певен, що їжаки раптом перетворилися на гноможерів і зараз його зжеруть, залишивши в цій глибокій грязюці лише білі кісточки… 

Десь за годину інші гноми, які проходили повз у своїх справах, почули тихе схлипування. Неподалік від огорожі вони знайшли Майлза: той лежав, згорнувшись як немовля, і смоктав великого пальця. З ніг до голови вимащений у в'язкій грязюці, Майлз плутано божився, що їжаки збожеволіли й хотіли його зжерти, але чомусь передумали й з'їли тільки його новий червоний ковпак.

Перехожі весело реготали, жартуючи, що більше ніж два глеки медового елю пити не варто, а вже мішати його з ромашковим вином - і поготів справа пропаща. Та все ж вони змилувалися і вирішили допомогти бідоласі відшукати згубу. Молодий та зіркий Сем Мунк одразу помітив у колючій масі їжаків, що невпинно ворушилася, червону пляму. Перемахнувши через паркан, він спокійно пройшов крізь отару і висмикнув ковпак. Але щойно Сем, хихикаючи, помахав ним над головою, сіра хвиля тієї ж миті накотилася і поглинула його, наче кволий човник у штормових водах Великих озер.

Заціпенівши від подиву, решта гномів не могли й пари з вуст пустити. Ніхто з них зроду не бачив такої дивовижної поведінки їжаків. Першим до тями прийшов Маколей Мунк, а за ним і Пісторіус Мунк. Перемахнувши через огорожу, вони щосили помчали до Сема. Підбігши до чималої купи, яка невпинно ворушилася, гноми помітили ноги Сема, у брудних, але місцями ще червоних черевиках.

Ні на мить не вагаючись, кожен ухопив Сема за ногу, і, різко розвернувшись, вони чимдуж накивали п'ятами назад до огорожі. Бідний Сем, лежачи на пузі, скидався на морську зірку з розчепіреними руками, але при цьому намертво стискав у кулаці злощасний ковпак. Маколей та Пісторіус летіли до паркана, волочачи за собою горластого товариша, який проорював у грязюці глибоку борозну. Їжаки, забачивши, що ковпак стрімко вислизає, щосили кинулися навздогін.

У цих перегонах колюче воїнство зазнало невдачі: уся трійця благополучно перемахнула через огорожу. Про всяк випадок відбігши подалі, гноми озирнулися на загін - чи витримає він натиск такої колючої навали? За тином чулося лише невдоволене сопіння захеканих переслідувачів. Поставивши тремтячого Сема на ноги та зчистивши з його обличчя товстий шар багнюки, гноми геть спантеличено перезиралися, намагаючись перевести подих після шаленої втечі.

Випльовуючи грудки грязюки, якої встиг наковтатися, поки його тягли загоном обличчям донизу, Сем розгублено вказував рукою на їжаків і лише уривчасто пугукав, наче лісовий пугач.

• І як усе це до пуття розуміти? - дивно хихочучи й намагаючись навіщось відірвати ґудзик від своєї жилетки, запитав Майлз.

Пісторіус, із перестрахом позираючи на загін, співчутливо поплескав Сема по плечу:

• Ну-ну, друже, кріпись. Усе найгірше позаду, ми в безпеці. Паркан їх точно стримає... Напевно…

Після цих слів усі четверо з острахом поглянули на огорожу. Стоїть міцно й наче не хилиться. 

• Так-так… Цю справу треба добре обмізкувати. Які будуть думки з цього приводу? - уже спокійним і трохи діловитим тоном промовив Пісторіус.
• Моє слово таке: це перший випадок їжачого сказу, - озвався Маколей.
• А я думаю - це прокляття. І наклали його на їжаків спеціально для гноможерства, - пошепки бовкнув Майлз і дбайливо сховав відірваного ґудзика до кишені жилетки.
• Та ні, це звичайнісінький сказ. От тільки причина його поки не відома, - наполягав Маколей.
• Або це сказ через прокляття, яке змушує їх жерти гномів! - не вгавав Майлз.
• Так, так… - багатозначно прорік Пісторіус. - Але ж тебе не з'їли, Майлзе. І Сема теж. Вас бодай хтось за палець ущипнув чи укусив?