Розділ 3. Пастуша служба.

До слова про їжаків. Майже кожна родина в клані Мунків тримала своїх породистих колючих підопічних. Вони були для гномів усім: джерелом цілющого молока, міцної шкіри, найгостріших голок і, звісно ж, ситного м'яса. Це була особлива порода - геть не ті дрібні дикуни, що шурхочуть у кущах, а статні, викохані й показні звірі. Середній свійський їжак мало не діставав дорослому гномові до пахв, виблискуючи на сонці доглянутими боками.

У зимову холоднечу ці вайлаки ліниво жували запашне сіно в теплі хлівів, та щойно весняне сонце розфарбовувало пагорби Форестхіллса першою зеленню, як наставала пора великого випасу. З усього поселення гноми зганяли своїх улюбленців у величезну спільну загороду, звідки призначений пастух уводив різномасту череду на соковиті лісові галявини. Черги на цю важливу справу дотримувалися свято, і сьогодні жереб пастушої служби випав родині Пітера.

Ледь перші промені сонця торкнулися верховіть велетенських секвой, Пітер уже був на ногах. Він чатував на головному майдані-галявині Форестхіллса біля просторої загороди, звідки долинало мірне, затишне пихкання отари. Через плече гнома перевішувалася важка сума: матуся дбайливо зібрала харчів на цілісінький день, та ще й із таким розмахом, наче виряджала сина у навколосвітні мандри всією долиною, а не на сусідню луговину. Окрім їства, на дні торби брязкали й шурхотіли всілякі важливі дрібнички та хитромудрі пристрої, покликані зробити майбутній випас не просто вдалим, а, що куди важливіше, сповненим веселощів. Майже всі колючі вихованці були в зборі. Пітер нетерпляче вдивлявся в лісову стежку, чекаючи, поки дві останні родини сонь приженуть своїх підопічних. Власні їжаки Пітера, визнаючи в ньому вожака, ні на крок не відступали від господаря: вони діловито порпалися в росяній траві, винюхуючи ласощі своїми чутливими носами. Нарешті, коли останні запізнілі влилися в загальну масу, загороду сповнило нетерпляче сопіння та тупіт безлічі маленьких лапок. Усе було готово - час рушати до соковитих лісових пасовищ.

Пітер рушив крізь живе море їжаків до виходу із загороди. Його власні підопічні, наче вірна свита за коронованою особою, ішли слідом, хвіст у хвіст. Біля самісіньких воріт Пітер різко розвернувся до череди, що тупцяла позаду. Напустивши на себе грізний вигляд головнокомандувача перед вирішальною битвою, він урочисто виголосив:

• Воїнство! Перед нами стоїть героїчне завдання: відстояти лісові галявини й не дати кочуючим болотним оркам прорватися до наших домівок. За останніми даними розвідки, триста двадцять орків на чолі з генералом уже перейшли Деймуру вбрід і підбираються до поселення. А тому - слухай мою команду! Наказую: негайно вирушити з Форестхіллса на перехоплення ворога й закласти оборонний форт на дальніх рубежах!

Грізна промова потонула в дружному й абсолютно не войовничому сопінні півтори сотні носів.

Вихопивши з піхов дерев'яного клинка й рішуче випроставши його перед собою, Пітер щосили загорлав:

• Впере-е-ед! Кро-о-оком ру-у-уш!

Їжаки враз здригнулися. Зашуміли, зашурхотіли сотні лапок по втоптаній землі, отара зрушила з місця, спочатку незграбно тупцяючи. Пітер гордо вийшов із загороди й краєм ока перевірив, чи йде слідом його колюче воїнство. Самісінько за ним, віддано сопучи, дріботіли власні улюбленці, а за цією почесною свитою слухняно потягнулося й усе інше стадо.

Пасти їжаків - справа проста, але тільки тоді, коли точно знаєш, куди подіти купу вільного часу. І цього разу Пітер усе продумав заздалегідь. По-перше, йому конче потрібно було вистругати з ліщини нову рогатку. Стара геть зносилася, та й сам Пітер підріс - тепер йому вимагався серйозніший калібр. По-друге, варто було скласти балладу про свої майбутні подвиги, щоб вдячні нащадки не марнували на це час наосліп. Ну а коли лежати на боці остаточно набридне, можна буде й побігати з їжаками наввипередки.

Пітер заглиблювався в лісову гущавину звивистою стежкою, час від часу підбадьорюючи свій сірий загін командами: «Ширше крок!», «Тримати ряд, не спати!», «Пісню затягуй!». Їжаки у відповідь лише згідно сопіли, мірно шурхотячи по опалій хвої.

Хвилин за двадцять Пітер дістався роздоріжжя, де росла знаменита на все поселення покручена сосна. Подейкували, ніби років із десять тому блискавка влучила самісінько в середину стовбура, буквально вивернувши дерево навиворіт. Але сосна не здалася: вижила, хоч і назавжди втратила колишню стрункість, перетворившись на химерне громаддя гілляк.

На найтовстішій з них, залитій ранковим сонцем, ніжився молодий сірий кіт. Він дочекався, поки Пітер та отара підійдуть на відстань, що за котячим етикетом пасувала для світської розмови, і лише тоді ліниво примружився і позіхнув. 

• Да-авно не бачилися, Пітере... Як твої веселі дні? - трохи розтягуючи слова, наче у півсні, повільно й ліниво промурчав кіт.
• Дуже давно, Матвію! І я неймовірно радий тебе бачити, слово честі. Як твої веселі дні?

Пітер щиро поважав лісових котів. У його уяві їхнє життя було повне захопливих пригод та благородних небезпек. Коти були абсолютно вільними: вони нікому не підкорялися і гуляли самі по собі. Пітерові здавалося, що коти навіть самі не знають, чим займуться наступної миті, повністю покладаючись на свої раптові котячі примхи. До того ж вони були бісове милими, граційними й мали здатність безшумно розчинятися у просторі, залишаючи гномів у німому захваті.

• У мене-то все чудово. Зі школою цього року покінчено, і ось - прийшла моя черга пасти їжаків, - гордо відрапортував Пітер, намагаючись надати своєму заняттю вигляду нечуваної важливості.
• О, я безмежно зворушений тим, що ти вирішив ушанувати мене своїм візитом, Пітере, - кіт картинно прикрив очі, наче смакуючи мить. - І особливо тим, що ти прийшов не з порожніми руками, а прихопив мої улюблені ласощі, які так спокусливо пахнуть у твоїй торбі. Мушу визнати, я вже цілу вічність не куштував в'яленого гусячого філе.