Німа дівчинка

Замерзлі пальці ледь торкались екрану, швидко набираючи літери на телефоні. Я сиділа на останній парі та слухала потокову лекцію з української літератури, котру вела моя нова викладачка — Сон Вікторія Сергіївна. Це був саме той випадок, коли фамілія людини абсолютно відповідала характеру. Слухати її лекцію було зовсім не цікаво, тому я писала вірш в електронному блокноті, щоб хоч якось відволіктися від нудьги.

— До кінця залишилось п'ять хвилин. Думаю, той хто хотів відвідати цю пару, вже прийшов. Так що, давайте я вас відмічу і відпущу, - промовила вона, переводячи погляд у тимчасові списки і навіть не підіймаючи його. С кожною названою фамілією, моє серце неприємно стискалося в грудях, аж доки черга не дійшла до мене. — Анна Пташка?

Я підняла руку, щоб показати присутність, але її погляд так і не відірвався від паперу. Мої очі перелякано забігали по аудиторії, намагаючись придумати, як звернути її увагу до себе і при цьому не виглядати посміховиськом. З кожною секундою напруга збільшувалась. Деякі студенти навіть відірвались від своїх телефонів, чекаючи поки їх відпустять. Але вони не помічали моєї руки. Їм не було до цього діла. 

— Пташка? - прозвучав ще раз незадоволений голос. Короткі пальці вже підняли ручку, щоб позначити мою відсутність, як раптом позаду мене хтось промовив:

— Вона присутня.

Піднявши лице, викладачка незадоволено зміряла хлопця уважним поглядом. Але йому було байдуже.

— А чому ви відповідаєте за неї, молодий чоловіче? Вона що, німа і сама не може сказати це? - зробивши глибокий видих я стверджувально кивнула і непомітно для всіх стиснула кулаки під партою. По аудиторії пройшла хвиля гомону. - Дійсно?  Дивно, мене не попередили про це. Сідайте.

Вікторія Сергіївна як нічого й не трапилося продовжила перевіряти присутність, доки на мене витріщили очі всі студенти з потоку. Я відчувала їх погляди шкірою, наче вони були матеріальні. Перешіптування заповнили просторе приміщення і віддавалися відлунням, прориваючись навіть через голос викладачки. Я ненавиділа це до глибини душі. Мало того, що моя мати була кореянкою, а батько українцем і моя зовнішність і так виділялась серед натовпу, так до того всього, я ще й народилася німою. Все своє життя, мене переслідували чужі жалісливі погляди, плітки та вигадки кругом мого походження. Булінг в школі, цькування через неможливість навіть закричати на когось і постійне відчуття відторгнення себе ж. Ось, якими були мої "Найкращі роки дитинства". І зараз, в університеті, нічого не змінилося. Реальність ніколи не була милостивою до мене. Ось чому, коли продзвенів дзвінок, я швидко взяла рюкзак і поспішила втікти якомога далі. Для цих людей я назавжди залишусь німою дівчинкою, пустим місцем,  до якого через тиждень не буде нікому і діла.

— Пташко, - вигукнув хлопчачий голос на весь коридор. Чиїсь сильні пальці стиснули моє плече, зупиняючи на виході з будівлі. Чужий дотик змусив мене стрепенутися і я злякано перевела погляд на того самого юнака, який мені допоміг на парі. — Все нормально?  

Незнайомець занепокоєно роздивлявся моє лице. Було щось в його погляді таке, що змушувало повірити у щирість його намірів. Тому я вирішила просто посміхнутися і похитати головою «Так». 

— Ти забула свій телефон. Тримай, - підбадьорюючи посміхнувся він, поклав загублену річ в мою долоню і пригладив свої довгі чорні коси. - Я навчатимусь з тобою. Ти вже додалась у групу в Вайбері? Туди скинуть розклад пар на завтра, щоб не бігати на факультет кожен раз.  

«Ні» — заперечила я, вдивляючись занепокоєно в екран. Спілкуватись із людьми через смс було звично, але чужі люди часто сприймали це погано. Тільки от пояснити йому на пальцях, що я дурепа, котра забула про комунікацію було важко.  Провівши пальцем вгору, я розблокувала екран та швидко надрукувала в замітках:

«Ти можеш мене додати?»

— Звичайно, давай телефон, — не дочекавшись моєї згоди, хлопець взяв назад гаджет та почав щось дуже швидко клацати. Через декілька хвилин, він вручив мені його назад і посміхнувся на прощання. - Пиши, якщо буде щось потрібно. До завтра.

Я дивилась як його чорна сорочка швидко зникала серед натовпу квапливих студентів і не могла зрозуміти, за що ж на мене звалилась така вдача. Якби не він, мені прийшлося б провести завтра весь день у біготні між корпусами. Відкривши Вайбер я здивовано перевела погляд на два нових діалоги: один з групою, а інший з ним:

«Гарного дня, Пташко»

Віктор Шторм