Пташка з діамантової клітки

- Люба, ти поки йди нагору, а я приєднаюся до тебе через кілька хвилин, - Марина слухняно підійшла до сходів. Сьогодні вони вперше приїхали у свій новий достобіса дорогий та неймовірно жахливий будинок. Чоловікові він чомусь сподобався, і він, звісно ж, його купив. Кілька століть тому тут, здається, жив якийсь генерал царської армії з дружиною, яка незабаром втекла з гусаром, чи то не знайшовши кохання у чоловіка, чи то не витримавши генеральської любові. З того часу будинок кілька разів намагалися знести, але марно. І ось - після кількох місяців реставрації - він виглядає як новий. Дівчина почала підійматися нагору, молячись, щоб хоч там не було цієї кричущої атмосфери розкоші.

На жаль, другий поверх виявився не кращим, ніж перший – навкруги були не житлові кімнати, а суцільний музей. На стелі та стінах - помпезна ліпнина, купа скульптур і позолоти. Про меблі взагалі не варто й говорити - сісти ніде, що б тоненькі ніжки софи не зламалися під тобою. Такою була думка молодої господині про своє нове житло. Незабаром нагору піднявся чоловік і не міг натішитися - все таке маленьке, миле й жіночне.

- Кохана, тобі тут обов'язково сподобається! Тут все, як люблять жінки, - захоплювався він.

- Ага, тільки бантики забули зробити. Рожеві, - пробурчав вона собі під ніс і одразу ж побачила рожевий бант на шторах. - «Ні, ну це вже занадто» - обурилася про себе Марина, а вголос сказала лише, що хоче трохи прогулятися на вулиці.

У дворі все було значно простіше - нормальна природа, де майже не зустрічалися бантики, мережева та інші ажурні дурниці. Чомусь у чоловіка була інша думка.

З Миколою Петровичем у неї були особливі стосунки. Тому вона й мирилася з усіма його примхами. Все почалося багато років тому, коли її батько розбився на мотоциклі, коли їй ледь виповнилося 12. Вони жили вдвох, а тому, коли це сталося, дівчинка залишилася зовсім сама. Проте опікунська рада знайшла її дядька - маминого брата, який взяв на себе її виховання. Не сказати, що робив це з великою охотою, але дитина завжди була нагодована, чисто вдягнена й доглянута. Тоді їй подобалося таке життя. Єдине, що її не влаштовувало - так це постійні дядькові посиденьки з картярами. Ні, ніхто з них не приставав до неї, не погрожував їй та взагалі вели вони себе досить пристойно, та й дядько завжди знав, коли слід зупинитися. Проте Марина відчувала, що до добра такі посиденьки не доведуть. І мала рацію. Одного разу дядько занадто захопився. Настільки, що просто програв її. Тут зіграв роль алкоголь, випитий раніше і хитрість супротивника, але приємного було мало. Дядько вибачився і пояснив ситуацію, сказав, що це ненадовго. Дівчина навіть не заперечувала – їй все здавалося, що то лише дурний жарт. Та і як таке могло статися, з її тихим і мирним дядьком. А суперник тим часом вже без зайвих церемоній поклав руку на талію дівчини й наполегливо вів її до виходу. Як вже могли здогадатися, хитрим переможцем як раз і був Маринин чоловік, Микола Петрович. Йому вже давно приглянулася симпатична племінниця друга, але він все не знав, як же «вламати» норовливу малу. І ось тепер - все владналося.

 Ні, Микола Петрович не був хворим збоченцем. На додаток він на наступний же день забрав її паспорт і поставив у ньому штамп про те, що тепер Марина - його законна дружина. Тим самим «застовпивши територію». З того часу вони жили разом ось уже третій рік. В дівчини не було іншого виходу - дядько, як тільки протверезів, захотів все повернути, але чоловік відшив його, пригрозивши закопати десь у лісочку, якщо той піде до поліції. Незабаром дядько не витримав. За вдачею він був занадто м’якосердим, і скоро повісився у себе вдома. Його племінниця сильно плакала, хоча і сама такого не очікувала. Похорон оплатив Микола, вшанувавши пам'ять родича помпезними поминками. Після смерті дядька все дісталося Марині, бо ж вона була єдиною його спадкоємницею. Разом зі старенькою машиною та квартирою на околиці міста, племінниця отримала й борги дядька, які миттєво погасив чоловік. Вона цього не хотіла, але «суджений» наполіг. Микола Петрович, мабуть, відчуваючи, що самою лише любов'ю йому не заслужити прихильність дружини, вирішив зробити це іншим способом. Зі спадщини дружини він не взяв ні копійки – все майно належало лише їй, та навіть у випадку, коли б дівчина захотіла продати його, гроші б залишилися її особистою власністю. Все це було прописано у шлюбному контракті, який так вчасно склав Микола Петрович.

Протягом усіх років подружнього життя Марина хотіла лише одного – позбутися опіки чоловіка та довести йому, що гроші її не цікавлять. На власні примхи та «жіночі дрібниці» цілком вистачало тих коштів, які вона отримувала від оренди дідькової квартири, та й у банку лежала вже певна сума – гроші, отримані від продажу іншої спадщини.   

Ось так вони й існували - Марина в очікуванні свободі від немолодого чоловіка (якихось 30 років різниці), а Микола Петрович - в очікуванні любові прекрасної дружини.

Чому не йшла від нього? Марина й сама кілька разів ламала над цим голову, але розуміла одне – від такого просто не підеш. Він дістане її будь-де, а власні «зв’язки» давно загубилися, й навіть просити допомоги немає в кого.

Дівчина склала руки на грудях і підійшла до великого фургона, який привіз їхні речі. Звідти якраз діставали її улюбленця - великий чорний мотоцикл. Це чудо техніки створив ще її батько, і з того часу металевий кінь завжди супроводжував Марину. Батько був механіком, то ж зміг максимально вдосконалити мотоцикл, та ще й так, що неможливо було вже й зрозуміти, на базі якої моделі було його створення. Батько і її навчив працювати з технікою, тому і машини, і мотоцикл - все вона ремонтувала сама. Не любила, коли хтось ліз у її володіння.