Глава 7

Наступні кілька днів проходять відносно спокійно. Для мене. Дена немає, він зайнятий на роботі та презентаціях новинок “Біоніки”, тож я могла б почуватись вільною, але насправді бути дружиною тирана – це ніколи не почуватися вільною.

Мені дозволяють пройтись містом, магазинами, звісно під наглядом охорони, наче я коронована особа. І я вирішую скористатись цим. Купувати речі чи ще щось не збираюсь, але можливо у мене вийде знайти якийсь подарунок для мами, у неї скоро день народження, й принести їй частинку себе.

Тож сьогоднішній день проходить в передчутті того, що буде завтра. Адже завтра мені “дозволили” поїхати до мами. І це єдине, що тішить у всій ситуації навколо.
Приїжджаю разом з охоронцями у ТРЦ Ocean Plaza готова хоча б спробувати відволіктись, пройтись магазинами й уявити, що я нормальна, і життя у мене нормальне, а не схоже на жахастик та трилер одночасно.

Скляна чотириповерхова будівля сяє у світлі сонця, що іноді визирає з-за хмар. Неймовірна кількість людей навколо, їх сміх, голоси, дитячі крики та сльози – все це життя.

Заходжу в середину розглядаючи дельфінів підвішених до стелі в острівцях між поверхами. Сині, гарні, дійсно схожі на цих прекрасних жителів моря.

Повільно проходжусь повз магазини ні на що особливо не звертаючи уваги. Зате не мене звертають і на мою охорону, котра взагалі “не помітна”, у своїх костюмах та навушником у вусі.
Заходжу у декілька магазинів й в одному з них помічаю браслет з підвіскою мами та дитини. Піддаюсь цій красі та купую його. Сподіваюсь мамі сподобається.

На наступний день, Ден знову великодушно дозволяє сьогодні відправитись до мами, а сам зникає за дверима ліфта й відправляється по своїх справах. Я навіть не питаю по яких, мене це не цікавить. Тож поснідавши тим, що привезла доставка, у супроводі охоронця, що за сумісництвом водій, їду за місто.
У салоні авто грає тиха музика. Чоловік років тридцяти, широкоплечий, і статний, мовчить, іноді кидаючи на моє нещасне обличчя короткі погляди. Не знаю про що думає, дивлячись, але й певно знати не хочу. Все, що зараз мене хвилює – мама.

Через дві години ми в'їжджаємо у ворота мого будинку. Зелений газон, ідеальні дерева та кущі, квіти й будинок зі світлим фасадом у три поверхи. Виходжу з авто й завмирає перед сходами, помітивши батька, що прямує до мене широко розкривши обійми, наче скучив за донькою.

– Діано, люба моя, я радий, що ти вирішила приїхати, – каже, посміхаючись мені наче десь неподалік журналісти. Спочатку не можу зрозуміти у чому причина, та й чому взагалі вдома, а не у своїй компанії, чи десь з Фрізом. А потім помічаю...Нікі.

Від шоку навіть слова вимовити не можу, тож дозволяю себе обійняти.

– Діано, познайомся, це Нік Новак, мій новий партнер.

Темноволосий чоловік нічим не видає, що ми вже знайомі. Киваю йому та вітаюсь.

– Приємно познайомитись.

– А це Діана Фріз, моя донька і дружина нашого з вами майбутнього партнера Дена Фріза.
Нікі киває й приємно мені усміхається.

– Мені теж дуже приємно, Діано. Ви прекрасно виглядаєте. – Бреше, тому що я бачила себе сьогодні у дзеркало. Так, у мене гладка та світла шкіра, блакитні яскраві очі, але вираз обличчя втомлений.

– Я можу пройти на третій поверх? – питаю у батька. Мить він сканує мене поглядом, але потім киває.

Попрощавшись з Нікі забігаю у дім й підіймаюся сходами до мами. Передчуття зустрічі з нею розливається приємним теплом у душі. Підходжу до дверей її кімнати, відчиняю їх й бачу свою рідну у кріслі перед вікном. Світле волосся заплетене у косу, одягнена в блузку та класичні штани, на ногах ковдра, а поруч доглядальниця, жінка років сорока.

– Діано, – вона тепло вітається, – рада бачити. Алло, ваша донька прийшла.

Мама повертається до мене. Дивлюсь у її теплі блакитні очі намагаючись зрозуміти чи сьогодні вона при пам'яті, чи ні. А потім помічаю, як доглядальниця киває на моє німе питання й зникає з кімнати.

– Мамо...– видихаю, наче всі ці дні не дихала, – я така щаслива тебе бачити.

– Привіт, моя чарівна, – промовляє вона й жестом кличе до себе.

Підходжу, обіймаю її міцно-міцно, наче я знову семирічна дівчинка, й сідаю у крісло поруч.

– Мам, я вийшла заміж.– Вона дивиться здивовано, але нічого не каже й не питає. – І принесла тобі подарунок.

Дістаю з сумочки коробочку, і з неї браслет.

– Дуже гарно...– шепоче мама й протягує руку, щоб я допомогла його одягнути. – Дякую, моя пташко.

Чомусь здригаюсь на цьому слові. В пам'яті відразу спливають слова Дена, що я його пташка. Відганяю їх. Він навіть так не зіпсує зустріч з мамою.

– Як ти себе почуваєш?

– Непогано. Твій батько як завжди оминає мене…

– Мама, – в мені знову спалахує бажання розпитати її про події минулого, – ти казала, що коли я сама стану дружиною, коли буду настільки дорослою, ти поділишся зі мною...чому…, що відбулось п'ятнадцять років тому.

Мама дивиться на мене сумним поглядом, і у блакитних далях видно весь тягар, який несе всі ці роки. Хитає головою, наче відмовляється, але потім каже:

– Так, ти маєш рацію, моя мила. Прийшов час дізнатись правду.

Підсуваюсь до неї ближче, беру тонку руку у свою й слухаю.

– П'ятнадцять років тому твій батько вирішив зробити ДНК тест, дізнатись чи справді ти моя донька.

– Для чого? – дивуюсь.

– Було дещо, що спонукало до цього. Та й не важливо. Тобі це не потрібно. – Теплий погляд мами стає сумним, вона переноситься у спогади минулого. – Сенс у тому, Діано, що тест показав не те, чого б хотіла я і він. Ти не його справжня донька…

Шок, ось, що зараз відчуваю.

Я. Не. Його. Донька.

Отже, я страждала всі ці роки, не розуміла причину його відношення до мене, а виявляється все просто? Виявляється я просто не його донька…

– Мам, але...як? Чому? – Мій голос тихий, під владою новини, яка можливо стане моїм порятунком? В голові ще нічого конкретного не з'явилося, але десь на підсвідомості жевріє надія на краще.