Глава 1

Коридор з м'якими килимами тихий й порожній. Слугам не можна на цей поверх, коли у батька ділова зустріч. Нікому не можна. Але мене це не зупиняє. Адже саме зараз вирішується моя доля, правда без моєї участі. Не весело, так? Що ж, таке у мене життя – провести вічність у золотій клітці. Завжди ідеальна. Завжди усміхнена. Доповнення батька на зустрічах. А тепер і майбутнє доповнення Дена Фріза – молодого бізнесмена з України, який за рік піднявся на світовому ринку у галузі продажів смартфонів та розумного будинку.

Цей чоловік, владний та небезпечний, бере своє, тоді, коли йому хочеться. Він не поважає чужі бажання. Не бере до уваги почуття людей. Все, що його цікавить – прибуток. Все, що важливе – закріпити позиції з гігантом на кшталт мого тата, компанія якого займається розробкою деталей та комплектуючих до техніки. І він вирішив зробити це купивши мене у батька.

Стою під дверима кабінету й майже не дихаю. У щілину бачу тата та Дена. Вони сидять за масивним дубовим столом перекочуючи у склянках бренді та в'яло розмовляючи. Ніби не долю людини вирішують , а коня якогось.

– І так, ваша донька у свої двадцять два безвільний птах, яким можна керувати?

– Я б висловився інакше, – каже батько, – вона спокійна, не заперечує, не показує характер. А якщо й таке буває, то у мене є способи тиску…

– Які, можна дізнатись? – Чую, як цей Фріз нахабно посміхається.

– Діана дуже любить маму, а вона...– батько витримує паузу, – хвора. Поки мати у будинку Діана слухняна. Але будь-яка крива усмішка може призвести до того, що вона відправиться у психлікарню.

– Тобто ви шантажуєте власну доньку дружиною? – Дену вдається вправно приховати здивування у голосі.

– Таке життя, – хитро мружить погляд тато. – Діана мусить вміти жити у ньому.

– І вона вміє?

– Повірте, Ден, у вас з нею проблем не буде. На всіх вечорах Діана буде мовчати та усміхатись.

– Скажіть, – після паузи питає Фріз, – чому умова співпраці має під собою саме одруження на Діані?

– Тому що прийшов час їй створити сім'ю. – Хмикає батько. – І піти у своє життя. Але моя дівчинка така не самостійна. Їй потрібен владний, сильний чоловік, як я, щоб вона завжди була під наглядом, контролем.

– Психічне захворювання передалось і Діані?

– Ні! Що ви! Ні! Донька здорова. Але…

– Ви б хотіли позбутись від неї та дружини одним махом? Я правильно розумію?

– Ймовірно. – Ухиляється тато від відповіді.

– Я б хотів з нею поговорити, перед тим як вирішити….

– Так, Ден, звісно. Пройдемо у сад? В цей час вона там…

– В саду? – Фріз знову дивується.

– Любить порпатись у землі...– скептично протягує батько.

– Ну, це цікаво...– неоднозначно відповідає. – Ходімо. Подивлюсь на вашу доньку.

“Ніби на товар якийсь…”

Швидко біжу від дверей кабінету у сад. Збігаю сходами будинку, що тягнуться гвинтовими сходинками, не гірше, ніж у палацах. Зачіпляю дорогою вазу на поличці. Подумки лаюсь, але немає часу зупинятись. Якщо батько дізнається, що підслуховувала, то….
Нарешті вибігаю на двір. Соковита зелена трава, конюшні праворуч, і мій сад ліворуч. Не звертаю уваги на слуг, що здивовано дивляться на мене й підстригають кущі та підрізають квіти. Просто мчу далі. Подумки тішусь, що вранці дійсно була у саду і залишила там лопатку, рукавиці, міні сапу. Тепер це мій порятунок.

Добігаю до своїх грядок з квітами, які тільки висадила й натягнувши рукавиці падаю колінами на землю. Джинси відразу стають чорними, але мені начхати. Батько знає, що звідси не приходжу чиста.
Не встигаю навіть віддихатись, як вже чую позаду себе чоловічі голоси. Вони швидко наближаються, тож за цей час тільки удаю копирсання у землі приводячи до ладу дихання та серцебиття.

– Діано! – Голос батька змушує здригнутись від страху. Повільно встаю на ноги та повертаюсь до нього і Фріза. – Привіт, доню. – Вітається так, наче я маю для нього якесь значення.

– Привіт, татку...– граю роль доньки й примружившись від яскравого сонця уважно розглядаю Дена Фріза. На екрані телевізора він виглядав зовсім не так.

– Це Ден Фріз, Діано.

– Надзвичайно приємно познайомитись, – вичавлюю з себе усмішку.

А от чоловік здається навіть не збирається усміхатись чи вітатись. Він схилив голову й уважно розглядає мене. Лише лівий кутик рота кривиться в чомусь подібному до усмішки. Сині очі дивляться якось так, що сховатись від цього погляду хочеться. Широкі вилиці, аристократична постать, прищур очей, і вся його поза вказує на те, що поки він оцінює мене наче я дійсно товар. Гадаю, що Фріз прикидає у що виллється йому цей союз, чи варто йти на це заради компанії, і як йому дресувати свою нову тваринку.

– Ми можемо залишитись з майбутньою нареченою наодинці? – Тон його беземоційний, спокійний, сухий. Дивиться на мого батька, але я бачу, що питання лише формальність. Насправді Ден Фріз ніколи не питає.

– Звісно, – тато усміхається, – прошу...– змахує рукою та відступає від нас.

– Отже, – промовляє Фріз й розглядає тепер мої грядки з квітами, – садівництво?

– Так.

– І як успіхи?

Розглядаю його русяве волосся, сині очі незвично насичені і глибокі, сповнені таємниць й загадковості. Погляд повільно спускається нижче, до комірця сорочки й зупиняється на шиї, адже з-під комірця визирає ледь помітний вензель...тату. В нього є тату?

– Чесно кажучи поки не дуже, – швидко відводжу погляд розуміючи, що він мене зловив на гарячому, – чомусь квіти рідко приживаються. Перечитала безліч літератури, але...– розводжу руки, – видно не моє.

Чоловік мовчить. Він окидає мене прискіпливим поглядом змушуючи почувати себе незручно, неначе стою гола перед ним.

– Для того щоб щось виросло потрібно докладати не тільки зусилля. Потрібно любити це, Діано.

– Ви любите власну компанію?

– Це моє дітище, одне з головних… А ти любиш садівництво?