Пташка та Південний Вітер

2. Зустріч

Черговий рік, чергова відпустка. Золоте узбережжя, пальми і теплий океан, що ніжно пестить босі ноги. Так приємно йти. Крок за кроком. Приємно відчувати освіжаючу прохолоду щоразу, коли спокійний океан підкрадається все ближче і ближче. Океан – пустотлива дитина, що намагається втягнути у свою гру. Але вона просто йде своєю дорогою, вона надто велика, щоб гратися в ігри, щоб тікати від хвиль і голосно реготати, коли хвиля випереджає.

Всередині тиша, заслужена тиша. Життя як у всіх – дім, робота, іноді свята і раз на рік відпустка. Видихнути, їй нарешті можна видихнути. Не треба бути кимось. Вона тут зовсім сама – чужа країна, чужа мова, чужі традиції. І в усьому цьому справді легко бути собою, без чужих очікувань. Ніхто не впізнає на вулиці, ніхто не намагається заговорити, ніхто не псує її тишу.

Сонце поволі хилиться до обрію, його промені ще граються на шкірі, ще гріють. Вона мружиться і підставляє обличчя, сподіваючись закарбувати кожне відчуття. Хвиля набігає за хвилею, їхній шум приємно лоскоче слух, і обличчя вбирає останні промені.

Звук. Звук, який вабить до себе. Очі ще заплющені, але всередині неї ніби щось оживає. Ця гітара, ця пісня, щось давно минуле в цьому звуці. Вона дивиться в той бік, звідки чути музику – маленьке кафе трохи вище від пляжу. Невелика дерев'яна будівля з великими вікнами, обвішана яскравими ліхтариками. Одне з місць, куди вона вже давно не ходить – надто непримітне, надто старе, надто не для неї. Але звук не стихає, вона не може встояти – крок, другий – і музика стає гучнішою. Компанія людей на веранді кафе, вони безтурботно сміються, балакають і підспівують. «Скільки ж їм років? Може, двадцять, а може, сорок? Чому, коли щасливий, вік стає загадкою?» – думки мчать і… завмирають.

Вона бачить того, хто грає. Вона бачить його руки, і на її плечі знову з'являється відчуття ваги – він часто клав руку їй на плече, коли вони йшли разом – давно забуте, приємне. Його волосся таке саме чорне, розкуйовджене вітром. Як же їй хочеться торкнутися його волосся, відчути його м'якість, потонути в ньому долонькою. Він такий самий, як у їхню останню зустріч. Коли вона приїхала до батьків лише на кілька днів, а він після роботи проїхав майже сто кілометрів, щоб тільки її побачити. Вона досі пам'ятає його гарячий поцілунок, коли вони прощалися на світанку, і його останнє «Побачимося». І він пішов. Невже це справді він – її коханий, її волелюбний Вітер? Його пальці ковзають по струнах, він грає пісню, яку вона знає напам'ять. Він співає, і її губи рухаються слідом. Компанія довкола теж підспівує – всі вони примагнічені до нього так само, як і вона. Він уміє ставати центром Всесвіту.

Вона робить ще крок і стає ближче, зовсім близько. Їй так хочеться кинутися в його обійми, уткнутися носом йому в груди, вдихнути його давно забутий запах. Вона пильно дивиться на нього – «Так, старший, але все такий самий гарний». Він підводить на неї очі – живі, яскраві, зелені. «Зелені. Точно, вони зелені». І зараз у них відбивається сонце, що сідає. Він усміхається так ясно, що можна забути все на світі.

Пісня закінчується, а він і далі дивиться на неї впритул. Але так дивляться, коли не бачать – відсторонено, знеособлено – як на манекен у вітрині. Потім він плавно відводить погляд і безтурботно продовжує розмову з друзями.

«Не впізнав! Він мене не впізнав!»

Серце затихає і, здається, забуває, як битися. Тіло німіє, ноги – камінь, плечі – на них навалюється тягар усього попереднього життя. Як же соромно! Як же соромно стояти тут і сподіватися, що той, хто не бачив її двадцять років, упізнає.

Вона підводить очі, готова втекти, і зустрічається з відображенням у вітрині кафе – «Хто це? Що це за жінка дивиться на мене? Скільки ж їй років? Які важкі руки, зморшки на втомленому обличчі, а головне очі – в них немає життя, в них більше немає вогню». Вона робить крок, і відображення стає ще ближчим. Вона відсахується, як від жорсткого ляпаса. Вона спантеличено дивиться на нього: «Але ж він такий самий, він не змінився! Але хто ж тоді у відображенні, як вона тут з'явилася? Я не хочу. Не хочу! Це не я, це не можу бути я. Я молода, гарна, хлопці озираються мені вслід. Я не можу бути цією тіткою! Тільки не тіткою».

Їй бракує повітря, і хочеться зникнути. Різкий розворот – і вона йде. Шум хвиль, музика, чужі розмови – все зливається, більше не розібрати ні-чо-го. Вона йде по піску, але більше не відчуває його тепла і м'якості. Вона дивиться вперед, але не бачить. Ні, сліз немає. Просто очі відмовляються приймати, що в такій красі може бути так боляче. Відчуття, ніби без наркозу її розрізали і дістали якусь важливу частину з грудей. Вона йде далі, і за нею тягнеться невидимий кривавий слід. Зараз їй головне дійти, сховатися в кімнаті і змити свої рани, бо ніхто й ніколи не повинен їх побачити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше