Ми завжди пам'ятатимемо тих, з ким хотілося, але не склалося… Хто торкнувся нашої душі, але так і не став долею…
***
«Мені хочеться ще раз побачити твій погляд. Ще хоч раз почути твій голос, притулитися до твого плеча і знову слухати, як ти граєш на гітарі. Мені хочеться муркотіти від щастя, підспівуючи твоїм пісням. Двадцять років минуло. Двадцять років… Я не знаю, який ти зараз, у моїй пам'яті лише твоя усмішка і погляд… Твій погляд… Хоча… Якого ж кольору були твої очі… Але я точно пам'ятаю твоє волосся, чорне, м'яке. Мені подобалося тонути в ньому долонями, коли ти пестив моє тіло. Твої руки, такі ніжні. Який же ти зараз… Волосся досі чорне чи вже з першою сивиною? Чи змінився твій голос? Ти досі п'єш пиво на лавочці чи вже зовсім дорослий і ходиш у бари? Дорослий. Сама сказала і самій смішно. Ти в моїй пам'яті все ще той самий хлопчисько, бешкетний, глибокий, самовпевнений. Бо якщо ти такий, значить, і я ще зовсім юна дівчина. Наївна і добра, та, що ще вірить у Принца і в Любов.
Хоча ні, я не хочу тебе бачити. Точніше хочу. Ні… Я… Я боюся. Бо тоді мені доведеться визнати, що ти змінився, я змінилася і моя Казка давно скінчилася. Поки ти є десь там, молодий і чорноволосий, значить, є я – юна і приваблива, яка вміє спокушати і стріляти очима. Я люблю ту себе, люблю за її щирість і відкритість світові. Я просто хочу знати, що ти є. Що десь у цьому світі є той Ти і та Я. І я люблю тебе, точніше люблю себе в тобі. Ти просто будь і буду я. Ти мій Південний Вітер, той, хто живе в кожному моєму подиху.
Хоча ні, ти мені не потрібен… Або ні, дуже потрібен. Бо творчість народжується, коли боляче, коли серце вщент, коли сльози і виття. Моє тихе щастя не надихає, моя домашня заводь присипляє. Тільки ти мене відродиш. Ти мусиш дізнатися про всі мої ночі, коли я дивилася на твоє фото і задихалася від сліз, коли мені ставало нічим дихати і я відчиняла навстіж вікно, жадібно вбираючи нічне повітря.
„Пташка злітала дуже високо і падала вниз, ламала крила, але щоразу піднімалася. І якось вона залетіла в гарний дім, де тепло і затишно. І вона залишилася там. Але її душа… Душа хотіла свободи. Пташці треба мчати над морем – тільки так вона може відчути життя. І хоча вона не готова знову здійматися над скелями і падати вниз у вільному падінні, їй усе ще потрібен стан польоту – простір і жодних рамок. І ось сьогодні Пташка вирвалася. Вона злетіла і ширяла серед хмар, а вітер підганяв її. Вона знову була жива. Але страх упасти чорним покривалом наздогнав її, крила ослабли, і вона повернулася у свій Дім. Там безпечно. Безпечно і невільно. Можливо, це плата. Пташка дивилася у відчинене вікно, у блакитне небо і на безкрає море. Може, завтра? Може, завтра вона знову злетить“. Але чи буде там той, хто знову змусить її серце битися і розриватися на мільйон шматочків?
Чи побачу знову тебе, мій Південний Вітре? Чи принесеш ти мені жадану свободу, чи, злетівши, я знову розіб'юся об скелі? У будь-якому разі й у будь-якому світі, крізь страх, крізь біль, крізь роки – просто будь».