РОЗДІЛ 36. ШЛЯХ ДОДОМУ

Тимур тихо вийшов із палати, давши Златі можливість відпочити й оговтатися після важкої емоційної розмови. У кімнаті знову запанувала м’яка, затишна тиша.

За кілька хвилин двері повільно відчинилися, і в палату зайшов Влад. Він підійшов до ліжка, перевірив крапельницю, а потім подивився на Злату своїм теплим, розважливим поглядом. На його обличчі більше не було тривоги — лише легкий, спокійний смуток чоловіка, який усе зрозумів і прийняв.

— Як ти почуваєшся? — тихо запитав лікар, присідаючи на край стільця.

Злата підвела на нього очі, у яких ще блистіли сльози, але вперше за довгі місяці в них спалахнув справжній живий вогник. Вона повільно простягнула руку й поклала свою долоню на його рукав.

— Владе... — її голос забринів невимовною ніжністю і повагою.

— Дякую тобі. За все. За твоє добро, за твоє чуйне серце, за те, що був поруч у найважчі хвилини й не дав мені зламатися. Ти зробив для мене стільки, що я повік не зможу тобі віддячити.

Влад м’яко всміхнувся й легенько стиснув її пальці у відповідь:

— Ти нічого мені не винна, Злато. Для мене головне — бачити, що ти посміхаєшся і що твій малюк у безпеці.

Він на мить завагався, а потім тихо, без жодної тіні образи запитав:

— Ви з Тимуром... ви знову разом? Ти повернешся з ним?

Злата повільно кивнула, не приховуючи правди:

— Так, Владе. Він усе зрозумів. Я пробачила. Моє серце... воно ніколи не переставало належати йому.

Влад глибоко видихнув і шляхетно похитав головою:

— Асланов — складний чоловік, Злато. У нього важка вдача й непроста доля. Але сьогодні я бачив у його очах те, чого не бачив жодного разу за всі роки нашого знайомства: він дійсно любить тебе, більше за власне життя.

Він підвівся, поправляючи халат, і додав із непохитною впевненістю в голосі:

— Запам'ятай, що б не сталося в майбутньому, у тебе тут завжди є друг. Якщо тобі знадобиться допомога, підтримка чи просто порада — мої двері і моє серце завжди відкриті для тебе. Ти завжди можеш на мене розрахувати.

— Дякую, Владе... Ти дивовижна людина, — зі сльозами щастя на очах відповіла Злата.

Минуло кілька днів. Під пильним наглядом Влада стан Злати повністю стабілізувався. Загроза минула, і лікар нарешті дав дозвіл на виписку, суворо наказавши Тимуру берегти дівчину від будь-яких стресів та навантажень.

Осінній ранок зустрів їх прохолодним, але ясним сонцем. Тимур особисто приніс до палати м’який, теплий плед і обережно загорнув у нього Злату, мов найцінніший скарб у світі. Він не відпускав її руки ні на мить, допомагаючи дійти до кортежу.

Біля виходу їх проводжав Влад. Чоловіки міцно, по-чоловічому потиснули один одному руки, обмінявшись короткими, але сповненими глибокого змісту поглядами.

— Бережи її, Асланов, — тихо мовив Влад. — І бережи вашу дитину.

— Дякую за все, Владе. Я цього не забуду, — суворо й щиро відповів Шейх.

Чорний позашляховик повільно рушив вулицями маленького містечка, прямуючи в бік столиці. Злата сиділа на задньому сидінні, прихиливши голову до міцного плеча Тимура. Його велика, гаряча долоня дбайливо лежала на її животі, ніби вже зараз захищала їхнє маленьке диво від усіх буревіїв світу.