РОЗДІЛ 35. ЗВОРОТНІЙ ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ

У сьомій палаті панувала тиша, розбавлена лише тихим монотонним ритмом крапельниці. Злата лежала на білосніжному ліжку, дивилась у вікно на осінні пожовклі дерева і легенько тримала долоню на животі. Всередині все ще панували тривога та сум'яття, але тепло нової таємниці заспокоювало її серце.

Двері тихо рипнули, і до кімнати увійшов Влад. На його обличчі була якась незвична, зосереджена та трохи сумна вираженість.

— Як ти почуваєшся, Злато? — м'яко запитав він, підходячи до ліжка й перевіряючи рівень ліків у крапельниці.

— Вже краще, дякую тобі, Владе... Біль майже минув, — тихо відповіла вона, намагаючись усміхнутися. — Дякую за турботу.

— Це моя робота і мій обов'язок, — Влад на мить завагався, подивився на неї з глибоким співчуттям, тихо додав: — Злато... до тебе відвідувач.

— Відвідувач? — Злата здивовано припідняла брови. — Хто? Пані Стефанія? Вона ...

Злата не встигла договорити. Двері палати повільно відчинилися ширше, і на порозі з'явилася висока, знайома постать.

Злата заклякла. Повітря вмить вирвалося з її легень.

У дверях стояв Тимур. Суворий, виснажений, із глибокими темними тінями під очима, але з таким божевільним, благальним і палаючим поглядом, від якого в дівчини перехопило подих.

— Ти... — ледь чутно видихнула Злата, і її обличчя вмить зблідло.

Усередині спалахнула справжня паніка. Вона судомно притиснулася спиною до узголів'я ліжка, а пальці накрили живіт під ковдрою. Серце забилося як божевільне, пульсуючи в скронях. Вона була не готова. Не зараз, не тут, не після всього того болю, який він їй завдав!

— Ні... Ні! Владе, попроси його піти! Я не хочу його бачити! Забери його звідси! — з відчаєм і тремтінням у голосі вигукнула Злата, звертаючись до лікаря, а з очей уже готові були бризнути гарячі сльози.

— Злато, благаю тебе... — Тимур зробив повільний, обережний крок углиб палати, опустивши долоні на рівні грудей, мовби показуючи, що він не становить загрози. Його голос звучав хрипко, зламано, без жодної краплі колишньої гордості чи пихи. — Благаю тебе, просто вислухай мене. Кілька хвилин. А потім, якщо ти накажеш мені піти — я піду.

Влад уважно подивився на обидвох. Він бачив тривогу Злати, але також бачив, як Асланов буквально стримує себе, щоб не впасти перед нею на коліна прямо зараз.

— Я буду за дверима, Злато, — тихо мовив Влад, поклавши руку їй на плече. — Якщо тобі потрібна буде допомога або ти захочеш, щоб він пішов — тільки поклич. Я одразу зайду.

Злата мовчки, злякано кивнула, не зводячи широких від шоку смарагдових очей із Тимура.

Коли двері за Владом зачинилися, у палаті запанувала оглушлива тиша.

Тимур повільно наблизився до ліжка й опустився на стілець поруч. Він дихав важко, дивився на неї з такою невимовною ніжністю, провиною та болем, що Злата мимоволі затамувала подих.

— Як ти? — тихо запитав він, і в його голосі було стільки болю за неї, що в дівчини стиснулося серце. — Влад сказав... тобі було погано. Це я... це я винен у всьому.

— Навіщо ти приїхав, Тимуре? — її голос тремтів, вона уперто намагалася дивитися в бік, аби не потонути в його темному погляді. — Ти ж сам сказав... що для тебе мене більше не існує. Ти прогнав мене. Звинуватив у викраденні Ясмін! Як ти міг взагалі подумати, що я здатна на таке?!

— Я був сліпим дурнем, Пташко, — хрипко мовив Асланов, — Він простягнув тремтячу руку, але не наважився торкнутися її, лишивши долоню в повітрі. — Артем підставив тебе. Він розставив пастки, а я... я, засліплений давніми страхами й болем, піддався люті. Я не розібрався, а просто ударив по найдорожчому, що в мене було.

Злата повільно повернула до нього обличчя. По її блідих щоках котилися гарячі сльози.

— Ти зламав мене, Тимуре... Ти викинув мене зі свого з життя, мов непотрібну річ.

— Я знаю... Я знаю, і мені немає прощення, — Асланов повільно опустився з крісла прямо на коліна біля її ліжка, обхопивши своїми великими, шорсткими долонями її тендітну, крижану руку. Він притис її пальці до своїх губ, гаряче й відчайдушно. — Злато, благаю тебе... Покарай мене, катуй мене, змусь спокутувати цю провину роками... Але не зачиняй своє серце. Я розплутав усе. Я знаю кожну деталь твоєї невинуватості. Я знаю всю правду.

Він підвів на неї очі, у яких горіла непохитна, майже свята клятва:

— Я присягаюся тобі всім, що в мене є... Присягаюся своїм власним життям: я більше ніколи не ображу тебе. Ніколи не піддам сумніву твоє слово. Я захищатиму тебе й наш спокій від усього світу. Тільки пробач мені... Повертайся. Ясмін сумує за тобою. І я... я просто помираю без тебе.

Злата дивилася на чоловіка, який зараз, знявши всі свої обладунки й гордість, стояв перед нею на колінах і благав про прощення. Усі її образи, уся гіркота й захисні бар'єри, які вона так старанно будувала останні місяці, почали танути під жаром його щирого каяття.

Вона відчула, як його гаряче дихання зігріває її пальці.

— Тимуре... — тихесенько прошепотіла вона, занурюючи вільну долоню в його темне, густе волосся.

— Я все зрозумів. До останньої краплі, — хрипко відповів він, підвівшись і обережно, з великим трепетом пригорнув її до своїх грудей.

Він схилився до її обличчя й м'яко, затамувавши подих, торкнувся її губ. Це був не пристрасний, владний поцілунок Шейха, а ніжний, сповнений невимовного болю, каяття й нескінченної любові поцілунок чоловіка, який нарешті знайшов свою загублену душу.

Злата заплющила очі, відповідаючи на цей поцілунок, і відчула, як із її душі нарешті спадає важкий, крижаний тягар. Вона була вдома. У його обіймах.