РОЗДІЛ 34. СПОВІДЬ

Влад повільно, але рішуче відштовхнув руку Асланова від свого халата. Його карі очі, зазвичай спокійні та м'які, спалахнули твердим, холодним гнівом. Як лікар, він бачив бліду Злату, яка щойно ледь не втратила дитину через виснаження та сльози.

— Ні, Тимуре. Нікуди я тебе не проведу, — суворо й карбуючи кожне слово, відрізав Влад. — Ти у своєму розумі?! Вона лежить під крапельницею із загрозою викидня! Будь-який стрес, будь-який сплеск емоцій прямо зараз може коштувати їй та вашій дитині життя!

— Владе, ти не розумієш, я мушу... — відчайдушно хрипів Асланов, роблячи крок уперед.

— Я якраз усе чудово розумію! — перебив його лікар, підвищивши голос. — Я бачив її очі щодня! Вона приїхала в наше місто зламана, згасла, з розбитою душею. Вона плакала щовечора в порожній квартирі, поки ти сидів у своєму розкішному кабінеті! Ти ранив її так жорстоко, що вона воліла втекти на край світу, аби тільки не чути твоє ім’я. І тепер, коли вона трохи оговталася, ти вриваєшся сюди й вимагаєш кинути її під удар?! Це ти довів її до цього стану!

Ці слова прозвучали як важкий удар у груди.

Спесивість і владність Асланова вмить випарувалися. Людина, перед якою тремтіли бізнес-партнери та вороги, повільно опустила руки. Шейх зблід, його плечі опустилися, а в темних очах спалахнув такий глухий, пекучий розпач, якого Влад не сподівався побачити ні в кого.

Тимур важко відійшов до вікна, обхопивши голову руками. Його голос, коли він заговорив, зазвучав тихо, поламано й беззахисно — так говорить людина яка сама собі винесла вирок.

— Ти правий, Владе... Ти в усьому правий, — ледь чутно мовив Асланов, не підводячи очей. — Я сам її мало не знищив. Своїми власними руками...

Влад мовчки спостерігав за ним, насупившись, але не переривав.

— Я ріс у світі, де за кожною усмішкою прихований ніж, — зізнався Тимур, і його сповідь лилася болісно, здираючи останню шкіру з його загартованого серця. — Після зради дружини я дав присягнув собі ніколи й нікому більше не довіряти. Броня, залізо, холод — це було моїм єдиним захистом. А потім з'явилася вона... Злата. Вона прийшла в мій дім, до моєї доньки. Вона навчила мене знову кохати.

Тимур важко зітхнув, притиснувшись лобом до холодного шибки:

— ЇЇ колишній наречений, вирішив ударити в найболючіше місце. Він підставив її. Організував спробу викрадення Ясмін так, ніби це Злата підлаштувала. Коли я побачив загрозу для своєї дитини... у мені включився монстр. Я був засліплений люттю й давніми страхами. Я не проаналізував факти, не перевірив... я просто зламав її своїми звинуваченнями й викинув зі свого життя.

Асланов обернувся до Влада. Його обличчя було мов застигла маска з болю, а на скронях пульсувала жила.

— Вона йшла, а я стояв і дивився. Вона пішла ні з чим. Я ледь із глузду не з’їхав, Владе. Я заприсягся Ясмін, що поверну її, навіть якщо мені доведеться стати перед нею на коліна.

У кабінеті запанувала важка, гнітюча тиша.

Влад слухав сповідь Асланова, відчуваючи, як у власному серці переплітаються суперечливі почуття. Гнів на засліплену жорстокість друга змагався із розумінням того, наскільки глибоким і трагічним було це кохання. І головне — тепер він знав, чому Злата так уперто зачиняла своє серце від усього світу.

Лікар повільно підійшов до робочого столу, поклав руки в кишені халата й уважно подивився на Асланова.

— Вона кохає тебе, Тимуре, — тихо мовив Влад. — Незважаючи на увесь той біль, що ти їй заподіяв... її серце досі належить тобі. Вона відмовилася від моєї пропозиції саме тому, що не може і не хоче бути ні з ким іншим. І вона плакала щовечора не від жалю до себе, а від туги за тобою.

Тимур підвів на нього бліде обличчя, у якому затеплилася крихітна, тремтяча надія.

— Владе, — хрипко мовив Шейх. — Дай мені просто подивитися на неї. Просто дай мені побачити, що з нею й з нашою дитиною все гаразд.

Влад важко видихнув, приймаючи найскладніше рішення у своєму житті як лікар і як чоловік.

— Добре, — сказав Влад, підходячи до дверей. — Ти підеш зі мною. Але запам'ятай, Асланов: якщо я побачу, що вона не готова тебе бачити — ти негайно вийдеш. Жодних з'ясувань стосунків, жодних підвищених тонів.

— Присягаюся, — коротко й твердо відповів Тимур.

— Ходімо, — кивнув лікар. — Сьома палата в кінці коридору.

РОЗДІЛ 34. СПОВІДЬ І ШЛЯХ ДО ПАЛАТИ

Влад повільно, але рішуче відштовхнув руку Асланова від свого халата. Його карі очі, зазвичай спокійні та м'які, спалахнули твердим, холодним гнівом. Як лікар, він бачив бліду Злату, яка щойно ледь не втратила дитину через виснаження та сльози.

— Ні, Тимуре. Нікуди я тебе не проведу, — суворо й карбуючи кожне слово, відрізав Влад. — Ти у своєму розумі?! Вона лежить під крапельницею із загрозою викидня! Будь-який стрес, будь-який сплеск емоцій прямо зараз може коштувати їй та вашій дитині життя!

— Владе, ти не розумієш, я мушу... — відчайдушно хрипів Асланов, роблячи крок уперед.

— Я якраз усе чудово розумію! — перебив його лікар, підвищивши голос. — Я бачив її очі щодня! Вона приїхала в наше місто зламана, згасла, з розбитою душею. Вона плакала щовечора в порожній квартирі, поки ти сидів у своєму розкішному кабінеті! Ти ранив її так жорстоко, що вона воліла втекти на край світу, аби тільки не чути твоє ім’я. І тепер, коли вона трохи оговталася, ти вриваєшся сюди й вимагаєш кинути її під удар?! Це ти довів її до цього стану!

Ці слова прозвучали як важкий удар у груди.

Спесивість і владність Асланова вмить випарувалися. Людина, перед якою тремтіли бізнес-партнери та вороги, повільно опустила руки. Шейх зблід, його плечі опустилися, а в темних очах спалахнув такий глухий, пекучий розпач, якого Влад не сподівався побачити ні в кого.

Тимур важко відійшов до вікна, обхопивши голову руками. Його голос, коли він заговорив, зазвучав тихо, поламано й беззахисно — так говорить людина яка сама собі винесла вирок.