РОЗДІЛ 28.ПРИХОВАНЕ ІМ'Я

Тимур поволі відпив води зі склянки, намагаючись відігнати від себе важкі думи, і перевів погляд на давнього друга. Спроба переключитися з власного болю була майже порятунком.

— Годі вже про мої помилки, Владе, — мовив Шейх, важко опустившись у крісло навпроти. — Розповідай краще про себе. Ти ж у нас завжди був завидним нареченим. Що на особистому? Чи приватна клініка забирає весь твій час і ти вирішив залишитися переконаним одинаком?

Влад м'яко посміхнувся, відкинувшись на спинку дивана. У його карих очах спалахнуло тепле, мрійливе світло, яке Тимур одразу помітив — як чоловік, що сам нещодавно пізнав це почуття.

— Здебільшого так, я й справді затятий одинак, — зізнався Влад, покручуючи в руках склянку. — Усе моє життя — це операційні, пацієнти, документи, клініка... Я й не сподівався, що щось зміниться. Але останнім часом... знаєш, я зустрів одну дівчину.

— Ось як? — злегка підняв брови Тимур. — І хто ж ця щасливиця, яка змогла зачепити серце холодного хірурга?

— Вона не з тих, хто шукає вигоди чи статусу, — тепло мовив Влад, а його голос зазвучав особливо ніжно. — Звичайна дівчина. Нещодавно з'явилася в нашому містечку, працює в маленькій квітковій крамничці. Вона дивовижна, Тимуре... Неймовірно світла, тендітна, із золотавим волоссям і такими глибокими смарагдовими очима, у яких прихований якийсь невимовний, задавнений біль.

При цих словах рука Тимура, що тримала склянку, ледь відчутно затремтіла. Серце в грудях Шейха пропустило потужний, болісний удар, а вздовж хребта пробіг крижаний холод.

«Золотаве волосся... Смарагдові очі...»

— І... як її звати? — голос Шейха зазвучав дивно рівно, майже здерев'яніло, але всередині нього вже закрутилася шалена буря.

— Злата, — з посмішкою відповів Влад, не помічаючи, як змінилося обличчя друга. — Її звати Злата.

Тимур затамував подих. Повітря в легенях на мить перетворилося на розпечене залізо. М'язи на його обличчі застигли, перетворившись на залізну маску. Багаторічний вишкіл у жорстокому бізнесі й уміння тримати емоції під залізним контролем врятували його від викриття — він не подав і виду. Жоден мускул не здригнувся на його обличчі, але пальці з такою силою стиснули кришталь склянки, що той ледь не тріснув.

Злата. Його пташка. Вона там, у маленькому містечку...

— Злата... — повільно повторив Тимур, приховуючи за цим звуком дику, божевільну хвилю полегшення та одночасно гострого болю. — Гарне ім'я. І що ж... у вас усе серйозно?

Влад зітхнув із легкою, сумною посмішкою:

— Якби ж то. Вона не відповідає мені взаємністю. Каже, що її серце розбите, і вона зараз не готова до стосунків і не може бути ні з ким. Чесно відмовила мені, але ми домовилися залишитися друзями. Я ношу їй каву, підвожу після роботи, просто перебуваю поруч... Сподіваюся, колись її серце відтане. Вона заслуговує на щастя, Тимуре. Хтось дуже жорстоко зламав їй життя.

Кожне слово Влада впивалося в душу Асланова гострим лезом. Це він... Це він був тим негідником, який зламав їй життя і розбив серце.

Тимур повільно поставив склянку на стіл, щоб приховати легке тремтіння рук, і важко видихнув. У його голові вже вибудовувався новий, блискавичний план. Вона жива, вона в безпеці, і він тепер знає, де її шукати.

— Зрозуміло... — тихо, з небезпечною, прихованою глибиною мовив Шейх, дивлячись на Влада. — Що ж, Владе... Дякую тобі за відвертість. Ти справді добрий чоловік, і їй пощастило мати такого друга.

— Дякую, Тимуре, — усміхнувся Влад, підвівшись. — Радий був тебе бачити. Мені час повертатися на вечірню сесію конгресу. Ще зустрінемось.

— До зустрічі. - кивнув Асланов.

Як тільки двері кабінету за Владом зачинилися, Тимур підхопився із-за столу, повний нестримної енергії й рішучості.

— Я знаю, де вона.