РОЗДІЛ 24. ТИХА ПРИСТАНЬ І НІЧНІ СЛЬОЗИ

Маленьке прикарпатське містечко зустріло Злату розміреною, майже сонною тишею. Тут не було шуму київських магістралей, холодного блиску дзеркальних хмарочосів і, найголовніше, не було важкої, всепоглинаючої тіні Тимура Асланова.

Залишок збережень на банківській картці дозволив їй винайняти скромну однокімнатну квартиру на околиці — із старими дерев’яними вікнами, крізь які було чути шелест дерев, та нехитрими меблями.

Вже на третій день Злата знайшла роботу. Невеличка крамниця «Флора», затиснена між старою аптекою й кав’ярнею, стала її щоденним сховищем. Власниця, сива лагідна жінка пані Стефанія, одразу роздивилася у мовчазній дівчині рідкісний талант.

— Ти з квітами розмовляєш, дитино, — мовила пані Стефанія, спостерігаючи, як Злата легкими, вправними рухами збирала букет із хризантем. — Вони у тебе в руках наче оживають. Звідки ж ти до нас така майстриня приїхала?

Злата на мить завмерла, притиснувши до грудей гілочку гіпсофіли, а в очах на секунду промайнув глибокий, задавнений біль.

— Зі столиці, пані Стефаніє... — тихо відповіла вона, намагаючись посміхнутися. — Просто вирішила змінити життя. Почати з чистого аркуша.

— Ех, від доброго життя дівчата з сумними очима й тугою в серці так далеко не тікають, — зітхнула жінка, але розпитувати далі не стала, лише лагідно погладила її по плечу. — Працюй, Златочко. Праця серце лікує.

Вдень робота й справді рятувала. Злата занурювалася в суміш ароматів свіжого зрізу, вологої землі та стрічок, віддаючи кожному букету частинку душі. Вона змушувала себе посміхатися покупцям, відповідати на доброзичливі питання місцевих мешканців.

Але коли наставав вечір, і вона поверталася до своєї порожньої, холодної квартири, захисна броня розсипалася на порох.

Злата опустилася на вузький диван, не вмикаючи світла. У кімнаті панували сутінки. Вона обхопила коліна руками й притиснулася чолом до холодної тканини.

І тоді нахлинуло все.

Гарячі сльози, які вона так уперто стримувала увесь день, мов греблю прорвало, потекли по щоках. Вона плакала мовчки, щоб сусіди за тонкою стіною не чули її тихий, рвучкий розпач. Вона плакала від пекучої несправедливості, від розбитої довіри і від того страшного факту, що, незважаючи на всю жорстокість Асланова, вона не могла вирвати його зі свого серця.

— Чому?.. — шепотіла вона в порожнечу, витираючи мокрі щоки тремтячими пальцями. — Чому ти мені не повірив?

Вона згадувала турецьке узбережжя, прохолодне солоне повітря, гарячі обійми Шейха і його хрипкий шепіт: «Ти перевернула мій світ...» Згадувала, як щиро сміялася Ясмін, як тримала її за руку. А потім перед очима виринав його останній, крижаний погляд у кабінеті й вирок: «Для мене тебе більше не існує».

Злата заплющила очі, притиснувши долоні до грудей, де нестерпно боліло.

— Ти сам прогнав мене, Тимуре... — тихі слова лунали як обітниця в напівтемряві. — Ти вирішив, що я зрадниця. І якщо колись ти дізнаєшся правду... я ніколи, чуєш, ніколи тебе не пробачу.

Вітер стукав у шибку, а Злата лежала в темряві, заново збираючи себе по шматочках і сподіваючись, що час нарешті згасить це отруйне, але таке глибоке кохання.