РОЗДІЛ 23. ХОЛОДНИЙ СВІТАНОК

Світанок лився крізь туман важким, свинцевим світлом. Злата вийшла за високі ворота маєтку Асланова, тримаючи в руках лише одну невелику валізу — тільки з тими речами, з якими вона колись уперше сюди прийшла. Все, що подарував їй Тимур, вона залишила недоторканим у шафі.

Вона зупинилася на порожньому узбіччі. Холодний осінній вітер пропікав наскрізь, але біль у грудях пекла сильніше за будь-який мороз. Куди йти? До своєї орендованої квартири? Ні, там усе нагадувало про минуле життя. Назад у квіткову студію? Шляху немає.

Злата витерла запізнілу сльозу й міцніше стиснула ручку валізи. У голові визріло єдине правильне рішення: поїхати геть із цього міста. На вокзал. Узяти квиток на перший-ліпший потяг — куди завгодно, подалі від Асланова, від його важкої одержимості й крижаного звинувачення. Вона почне все з чистого аркуша, навіть якщо для цього доведеться збирати свою душу по шматочках.

Тим часом у маєтку панувала тиша, схожа на тишу на кладовищі.

Тітка Катя повільно підійшла до кімнати Злати. Двері були прочинені. Усередині панував ідеальний порядок — ліжко застелене, на столі рівно складені дитячі малюнки Ясмін, а поруч лежав той самий смарагдовий кулон із Туреччини.

Стара жінка важко зітхнула й притиснула долоню до грудей. Вона знала Злату. Вона бачила, як дівчина щиро обіймала дитину, як пекла ті самі млинці, як дивилася на Тимура очима, повними чистого, незахищеного кохання. Серце домогосподарки відмовлялося вірити в отруйну брехню.

Вона рішуче і без стуку увійшла до кабінету Асланова.

Тимур сидів за столом. На ньому була та ж сорочка, що й учора, зім'ята й розстебнута на комірі. Перед ним стояла недопита склянка, а погляд був порожнім і скляним. Він виглядав як людина, яка за одну ніч втратила все.

— Вона пішла, Тимуре, — тихо мовила тітка Катя, зупинившись перед столом.

Тимур навіть не поворухнувся. Лише щелепи жорстко стиснулися.

— Я знаю, — низько відрізав він. — Ця тема закрита.

— Ні, не закрита! — раптом підвищила голос домогосподарка, і в її тоні вперше за багато років прорізалася не службова покора, а материнська суворість. — Ви можете вигнати мене, можете позбавити роботи, але я не мовчатиму! Ви вчинили страшну дурість!

Тимур повільно підняв на неї важкий, палаючий погляд:

— Катерино Павлівно, не переходь межу. Вона зрадила мене. Вона віддала Ясмін цьому мерзотнику.

— Та не вірю я в це! — гаряче вигукнула тітка Катя, ударивши долонею по грудях. — Не могла ця дівчина таке зробити! Ви на обличчя її дивилися, коли вона з Ясмін гралася? На те, як вона за дитину тремтіла? Злата за ці місяці жодного разу грошей не попросила, жодної вигоди не шукала! Вона ж дивилася на вас, як на Бога! А ви повірили словам того покидька, який шукав, як власну шкуру врятувати!

— Докази вказують на неї! — гримнув Тимур, підвівшись із крісла. — Охорону відвели, розклад знали тільки свої! Хто ще?!

— А ви шукали?! — не відступала стара жінка, дивившись йому просто в очі. — Чи вам простіше було знову одягти свою крижану броню й вигнати її, перш ніж розібратися? Вона не взяла з собою НІЧОГО. Жодної вашої речі, жодної копійки! Навіть той кулон, що ви їй подарували, залишила на столі! Хіба так поводяться зрадниці та мисливиці за грошима?!

Ці слова пролунали в кабінеті як вибух.

«Навіть кулон залишила...» — лунало в голові Тимура луною.

Тітка Катя зробила крок назад і тихо додала:

— Ви зламали їй, Тимуре. І якщо ви виявитеся неправі... Бог свідок, вона вам цього вже не пробачить.

Вона розвернулася й вийшла, щільно зачинивши двері.

Тимур залишився стояти посеред кабінету. Слова домогосподарки, мов гострі голки, почали пробивати стіну його засліпленої болем гордості. Усередині ворухнувся перший, страшний і липкий сумнів.

Що, якщо він дійсно вчинив найстрашнішу помилку у своєму житті?