РОЗДІЛ 22. РОЗБИТЕ СКЛО

Дорога назад до маєтку минула в гнітючій, важкій мовчанці. Тимур посадив Ясмін у перший автомобіль із Богданом, а Злату — у свій. Протягом усієї поїздки він не мовив жодного слова, лишаючись нерухомим і далеким, мов гранітна скеля. Його погляд був прикутий до темного нічного шосе, а на скронях пульсувала напружена жила.

Злата сиділа поруч, стиснувши крижані долоні, і відчувала, як прірва між ними росте з кожною хвилиною. Вона хотіла заговорити, хотіла кричати про свою невинуватість, але крижане відчуження, яке випромінював Шейх, буквально перехоплювало подих.

Коли вони в'їхали на територію маєтку, Тимур мовчки вийшов з авто й кинув короткий наказ охороні:

— Злату — до мого кабінету.

У великому кабінеті панувала напівтемрява. Одинокий світильник на робочому столі кидав довгі химерні тіні на стіни. Тимур стояв біля високого панорамного вікна, засунувши руки в кишені штанів і дивився у темряву саду. Його плечі були напружені, а постать випромінювала такий біль і лють, що повітря в кімнаті здавалося отруйним.

Двері тихо зачинилися, і Злата зробила кілька невпевнених кроків углиб кабінету.

— Тимуре... — тихо, з тремтінням у голосі мовила вона. — Будь ласка, вислухай мене. Те, що сказав Артем — це отруйна брехня. Я б ніколи в житті не зашкодила Ясмін! Я люблю її, я...

Тимур повільно обернувся. Його обличчя було мов застигла маска з льоду, але темні, майже чорні очі палали диким, пекучим болем.

— Замовкни, Злато, — його голос пролунав низько, хрипко і так холодно, що дівчина мимоволі здригнулася. — Просто замовкни.

— Тимуре, повір мені! — вона зробила крок до нього, простягаючи руки, але Асланов різко підняв долоню, зупиняючи її на місці.

— Вірити? — він гірко й коротко посміхнувся, і в цій посмішці було стільки самознищення, що Златі стало боляче. — Я вже повірив. Вперше за стільки років я зняв броню. Впустив тебе у свій дім, до своєї доньки... у своє серце. На морі, у ту ніч, я повірив кожному твоєму подиху. Я повірив, що ти віддаєшся мені за покликом душі, а не за розрахунком.

— Це була правда! — з очей Злати бризнули гарячі сльози, вони котилися по блідих щоках. — Все, що було між нами — це щира правда! Як ти можеш вірити словам мерзотника, який продав мене, замість того, щоб вірити моїм очам?!

— А як він зміг підібратися до дитини так легко, Злато?! — раптово гримнув Асланов, зробивши стрімкий крок у її бік. Його голос струснув стіни кабінету. — Охоронця відвели за дві хвилини до вашого зникнення! Хто ще, крім тебе, знав детальний розклад Ясмін? Хто був поруч із нею щосекунди?!

— Це був хибний дзвінок! Вони підлаштували це! — вигукнула вона, обхопивши себе руками за плечі.

— Артем знав твій кожен крок. Він знав, що ти прагнеш свободи! — Тимур зупинився за півкроку від неї, дивлячись на неї згори вниз із важким звинуваченням. — Ти завжди торочила про свою незалежність, про те, що я зламав твоє життя, що я зачинив тебе в золоченій клітці. І коли представилася нагода — ти вирішила помститися? Використати мою єдину слабкість — мою доньку?

— Як ти можеш таке казати... — ледь чутно видихнула Злата, відчуваючи, як її серце розривається на шматки. — Ти справді вважаєш мене такою потворою?

Тимур важко заплющив очі, закинувши голову назад, ніби намагався придушити гострий фізичний біль у грудях. Коли він знову подивився на неї, у його погляді залишилася лише порожнеча.

— Я не віддам тебе під суд і не зроблю з тобою того, що зроблю з Артемом. Тільки заради того, що було між нами, — холодно й пронизливо промовив Шейх. — Але ти збираєш свої речі. Завтра на світанку тебе тут не повинно бути.

— Тимуре...

— Іще одне слово, Злато — і я не ручаюся за себе, — перебив він її, і його голос зазвучав як крижаний вирок. — Ти покинеш цей будинок. Назавжди. І запам'ятай: більше ніколи, за жодних обставин, не попадайся мені на очі. Якщо я ще хоч раз побачу тебе у своєму житті — я не згадуватиму ні про нашу першу ніч на березі моря, ні про твої зелені очі. Для мене тебе більше не існує.

Злата стояла перед ним, знесилена від болю та несправедливості. Вона подивилася на чоловіка, якого покохала усім серцем і який зараз власноруч знищував усе між ними. Вона зрозуміла, що будь-які виправдання зараз безсилі перед його засліпленою болем гордістю.

Вона повільно випростала спину, витерла долонею сльози зі щоки і тихо, але виразно промовила:

— Добре, я піду. Але коли ти дізнаєшся правду, тоді вже я не пробачу тебе.

Вона розвернулася і, не оглядаючись, вийшла з кабінету, тихо зачинивши за собою важкі двері.

Тимур залишився один у напівтемряві. Він повільно підійшов до столу й одним сліпим рухом змахнув на підлогу важку кришталеву склянку з віскі, яка з дзвінким тріском розлетілася на тисячі дрібних уламків — так само, як і його розбите серце.