РОЗДІЛ 10. СТРАХ І ПРИСТРАСТЬ

У великому кабінеті заміського маєтку панувала густа, давляча тиша. Шейх сидів у глибокому шкіряному кріслі біля каміна, тримаючи в руці важку склянку з віскі. Лід давно розтанув, розбавивши міцний алкоголь, але Тимур навіть не пригубив його.

Вугільно-чорні очі дивилися кудись у простір, де перед ним чітко стояла зовсім інша картина: бліде, тендітне обличчя Злати в промінях нічного міста, її смарагдові очі, повні дикого, запеклого страху, і тремтіння її пальців на його сорочці.

Тимур важко зітхнув, закинувши голову назад. Його роздратування перемішувалося з глибоким, майже дивним подихом самоаналізу. Як? Як якесь дівчисько з квіткової студії, що потрапила до його пастки через нікчемні борги іншого чоловіка, зуміла за такий короткий час захопити стільки простору в його голові? Він звик керувати людьми, ламати долі й будувати корпоративні імперії з холодним розрахунком. Для нього жінки завжди були або компаньйонками, або приємною дрібницею на вечір. Але Злата... Злата дратувала, змушувала кипіти кров у венах і водночас викликала гостре, неконтрольоване бажання захистити її від усього світу. Тієї секунди біля дверей квартири він ледве стримався, щоб не переступити межу. І це усвідомлення власної втрати контролю лякало його більше за будь-які ворожі змови в бізнесі.

Тим часом, у тиші орендованої квартири, Злата лежала на широкому ліжку під ковдрою, але ніяк не могла зігрітися. Сон не йшов.

Вона переверталася з боку на бік, дивлячись на темну стелю, де нічні тіні від вуличних ліхтарів вимальовували химерні візерунки. У її вухах досі лунав його низький, оксамитовий голос, а шкіра пам’ятала жар його тіла і той небезпечний простір між ними, коли він притиснув її до стіни.

Злата різко сіла на ліжку, обхопивши руками коліна, і сердито прошепотіла сама до себе:

— Ти з глузду з'їхала, Злато...

Її охоплював легкий жах від власних думок. Адже коли він наблизився до неї, коли його подих обпалював губи, поряд зі страхом і панікою в ній спалахнуло дивне, гаряче бажання. Вона хотіла, щоб він поцілував її. Вона чекала цього. Ця думка пекла зсередини, боролася з її гордістю та залишками здорового глузду.

Але найбільше дивувало інше. Згадуючи цей момент, Злата зненацька зрозуміла те, чого не помічала раніше. За весь той час, поки Тимур був поруч — на вечірці, в машині, у темному коридорі біля дверей — вона жодного разу не згадала про Артема.

Людина, якій вона збиралася віддати своє життя ще кілька тижнів тому, стерлася з її пам'яті, розчинилася, мов страшний сон. Її місце повністю зайняв інший чоловік — небезпечний, владний, холодний хижак, який тепер тримав її на тонкому повідку своєї одержимості. Злата заплющила очі й притиснула долоні до палаючих щік, усвідомлюючи, що назад дороги вже немає.